Романи

— Жодних. У мене більше не залишилося й чеснот. Як охоло-лий чайник, ми віддаємо тепло юності чеснотам. Це називається безпосередністю.

— Цікава думка.

— Ось чому «добра людина, що втратила глузд», приваблює інших людей. Вони стоять довкола і буквально гріються від її чеснот. Сара робить якесь нехитре зауваження, і всі розпливаються в посмішці: «Яке невинне дитятко!» Вони гріються біля її невинності. Але Сара бачить нещирість і ніколи більше не повторює того самого. Просто їй відтоді робиться холодніше.

— Усі твої калорії вичерпались?

— Усі до краплі. Тепер я починаю грітися від чеснот інших людей.

— Гадаєш, ти зіпсований?

— Не впевнений. Я вже й не знаю, що таке добро, що таке зло.

— Чи це така погана ознака?

— Не обов’язково.

— А які ознаки зіпсованості?

— Зробитися справді нещирим, називати себе «не таким уже й поганим хлопцем», жалкувати про втрату юності, коли єдине, за чим шкодуєш, — це за приємним відчуттям, коли її втрачаєш. Молодість — як велика тарілка із цукерками. Сентиментальні люди уявляють, що хочуть бути в тому ж непорочному стані, в якому перебували до того, коли спокусились цукеркою. Насправді вони хочуть того задоволення, яке отримували, з’їдаючи цукерку. Матрона не хоче повернення свого дівоцтва — вона хоче пережити знов медовий місяць. Я не хочу повторити свою невинність. Я хочу задоволення від її втрати.

— Куди ж ти пливеш?

Цей діалог занурився в його свідомість у її звичний стан — гротескну суміш бажань, хвилювань, зовнішніх вражень і фізичних реакцій.

Сто двадцять сьома, чи то Сто тридцять сьома вулиця... Дві чи три подібні, хоча не дуже. Мокре сидіння, одяг всотав вологу від нього чи сидіння протряхло від одягу?.. Сидіння на мокрому може викликати апендицит (так казала мама Фроґґі Паркера). Ну, у мене він уже був, як колись сказала Беатріс: «Подам у суд на пароплавство, бо в мого дядька четвертина акцій»... Цікаво, потрапила Беатріс у рай?.. Скорше, ні. Рай був утіленням безсмертності Беатріс, а також любовних переживань багатьох її покійних чоловіків, які ніколи про нього й гадки не мали... Але якщо не апендицит — то, мабуть, інфлюенца точно. Що? Сто двадцята вулиця? Значить, десь мала бути Сто дванадцята? Один два нуль, замість Один два сім. Розалінда не схожа на Беатріс, Елінор схожа на Беатріс, тільки дикіша і розумніша. Квартири тут, напевно, дорогі — сто п’ятдесят на місяць, а то й дві сотні. Дядько у Міннеа-полісі платив тільки сто за величезний будинок. Питання... де сходи — зліва чи справа від входу? Принаймні, в універі сходи були прямо і наліво. Яка брудна річка, треба спуститись вниз і глянути, наскільки вона брудна... У Франції всі річки або коричневі, або чорні, як і на Півдні. Двадцять чотири долари — це чотириста вісімдесят пампухів. На них можна прожити три місяці і спати в парку. Цікаво, де зараз Джил... Джил Бейн, Фейн, Сейн... а, чорт із нею... болить шия, яке незручне сидіння... Жодного бажання спати з Джил, що Алек у ній знайшов? У Алека вульгарний смак щодо жінок. Мій смак куди кращий: Ізабель, Клара, Розалінда, Елінор, усі — американки. Елінор була б пітчером, лівшею. Ро-залінда — аутфілдер, у неї прекрасний замах, Клара — можливо, на першій лінії. Цікаво, як зараз виглядає тіло Гемберда... Якби я не був інструктором з багнетного бою, то втрапив би на передову і, можливо, вже був би мертвий... Де той клятий дзвінок...

Номери будинків на Ріверсайд-драйв закривав від допитливих поглядів туман і гілля дерев, але Еморі таки розгледів номер Сто двадцять сім. Він зійшов з автобуса і пішов звивистою дорогою в сторону річки, сам не знаючи, навіщо, вийшов на дуже довгий пірс, де згромадились верфі для невеликих суден — моторних човнів, каное, гребних човнів і каяків. Він звернув на північ і пішов берегом, перестрибнув невисокий дротяний паркан та опинився на великому безладному дворі, що примикав до доку. Довкола громадились корпуси човнів на різних стадіях ремонту, він відчув запах тирси, фарби і ледь вловний запах Гудзону. Через густу мряку до нього наблизився якийсь чоловік.

— Привіт! — сказав Еморі.

— Пропуск є?

— Ні. Це приватна територія?

— Це спортивний яхт-клуб «Гудзон-Рівер».

— О, я не знав. Я просто прогулююсь.

— То й що? — почав чоловік підозріливо.

— Якщо ви проти, я піду.

Чоловік щось буркнув — незрозуміло, чи то була згода, чи заперечення, і пішов собі. Еморі сів на перевернутий човен і схилив у задумі голову на руки.

«Невдачі скоро перетворять мене на дуже кепського чоловіка...» — подумалось йому.

Дощ накрапав, а Еморі марно намагався осмислити потік свого життя, його колишній блиск і брудне мілководдя. Власне, він досі боявся (не фізично — фізично він більше не боявся) людей, їх осуду і злиднів, і монотонності. Але в глибині свого згірклого серця він питав себе: чим він гірший за інших? Він знав, що може одурити себе обґрунтуванням, буцімто його слабкість зумовлена обставинами і оточенням. Хоча часто, коли він засуджував себе за егоїзм, щось завбачливо шепотіло всередині: «Ні, ти геній!» Це був ще один прояв страху, що він не може бути водночас і геніальним, і добрим. Власне, той геній був точною комбінацією протилежностей у його голові, він вважав, що будь-яка впорядкованість — ознака посередності. Можливо, понад усі гріхи чи вади Еморі зараз зневажав самого себе: йому нестерпно було думати, що завтра (або через скількись днів) він захланно ковтатиме похвали і косуватиме на недобре слово, як недолугий музикант або третьосортний актор. Йому було соромно за той факт, що прості і чесні люди зазвичай не довіряли йому, що він був жорстоким і дуже часто — до тих, хто був віддатливий до нього — кілька дівчат, друзі з коледжу, — що він погано впливав на людей, які пішли за ним в його карколомних пригодах, з яких він один вийшов неушкодженим.

Зазвичай у такі ночі (а їх було багато останнім часом) він тікав від своєї всепоглинаючої ретроспекції в якісь інші думки. Про дітей та їхні майбутні можливості — він лежав і прислухався, як якесь налякане маля прокидалося в будинку навпроти, і тонкий плач лунав до пізньої ночі. Він відвертався і думав у нападі жахіття: чи то часом не його застояний відчай залив темрявою крихітну душу? Його били дрижаки. А що як одного дня баланс порушиться, і він перетвориться на страхітливу примару, що лякає дітей, заповзаючи в кімнату поночі, якій темні привиди пошепки повіряють божевільні таємниці диких племен далеких континентів...

Еморі слабко всміхнувся.