Романи

Розділ 5. Егоїст стає особистістю

Еморі стояв біля скляних вітрин якогось театру і дивився, як великі краплі дощу падають вниз і розтікаються темними плямами на брукові. Повітря стало молочно-сірим, вікно напроти наповнилось тьмяним світлом, потім ще одне, і вже десь сотня замерехтіла в полі зору. Під його ногами невелике підвальне вікно за гратами спалахнуло жовтим, вогні таксі на вулицях відкидали блиск на вогку чорну бруківку. Непривітливий листопадовий дощ підступно крав останні години дня і зачиняв їх за древніми ворітьми ночі.

Тиша у театрі позаду нього перервалась дивним клацанням, а затим важким гулом і наростаючими голосами натовпу. Денний сеанс закінчився.

Він трохи відійшов убік під дощ, даючи дорогу юрбі. Вибіг якийсь хлоп’як, втягнув прохолодне вологе повітря і підняв комір плаща. Поспіхом вийшли три-чотири пари, а потім і решта галасливого юрмиська, всі незмінно кидали погляди спочатку на мокру вулицю, потім на дощ, затим на захмарене небо. Коли виходили останні з публіки, на нього війнуло важким шлейфом тютюну, змішаного із дешевою пудрою на жіночих щоках. Виходили вже поодинці, якийсь чоловік на милицях, почувся стукіт відкидних сидінь — швейцари взялися до роботи.

Нью-Йорк, здавалося, ще не прокинувся, а ворочався досі в ліжку. Повз нього пробігали бліді чоловіки із піднятими комірами, зграйка втомлених балакучих дівчат з універмагу з вибухами сміху — по троє під парасольками. Маршем прокрокував загін поліції, завбачливо одягнутий у дощовики.

Дощ викликав у Еморі відчуття покинутості, і відразливі картини життя в місті, без грошей, промайнули перед ним загрозливою вервечкою. У смердючому метро була жахлива тиснява. Рекламні щити про автомобілі нав’язували себе, як нудні причепи, які хапають тебе за руку, щоб розповісти ще одну історію. Оте відчуття роздратування, коли хтось навалюється на тебе — чоловік, що не поступився місцем жінці, тихо ненавидячи її за це, жінка, яка ненавиділа нечему... А на додачу — гидка фантасмагорія подихів, убогого одягу на людських тілах, запахи зужитої їжі... Або просто люди, яким занадто парко, або занадто холодно, — втомлені, знервовані...

Він уявляв закапелки, де мешкають ці люди, — відклеєні шпалери повторюють один і той самий малюнок — соняхи на жовто-зеленому тлі, олов’яні ванни і темні коридори, а ще непривітні дворики без жодної зелені, де навіть любов межує із злочином — брудне вбивство за рогом, безшлюбне материнство у квартирі нагорі. І як скрізь — економічна задуха через холодні зими, довгі літа, нічні жахіття, тіснява липких стін... брудні забігайлівки, де байдужі втомлені відвідувачі беруть цукор своїми ложками, залишаючи коричневі згустки у цукерницях.

І це ще не найгірше, коли живуть укупі тільки жінки або тільки чоловіки, — огидно, коли їх зганяли разом. Був якийсь тяжкий сором у тому, що стомлені й бідолашні жінки байдуже дозволяли чоловікам бачити себе такими, була огида і в тому, як чоловіки тупо брали вбогих і втомлених жінок. Бруду було більше, ніж на будь-якому полі бою, яке він бачив, і споглядати отой сплав бруду, поту і небезпек було важче, ніж будь-які труднощі, яких він зазнав. То було життя, де народження, шлюб і смерть були однаково огидними і відразливими.

Він згадав, як одного разу в метро зайшов хлопчик-посиль-ний із великим похоронним вінком зі свіжих квітів, як раптом той запах очистив повітря, і все у вагоні моментально проясніло.

«Ненавиджу убогих... — раптом додумалося Еморі. — Ненавиджу за те, що вони бідні. Можливо, колись у бідності був такий собі наліт романтизму, але нині це — гнилизна. Це найпо-творніша річ на світі. Однозначно привабливе бути продажним і багатим, аніж безвинним і бідним».

Він ніби знову побачив картину, яка колись вразила його: чепурно вбраний молодик дивиться через вікно клубу на П’ятій авеню і щось говорить своєму другові з обличчям, сповненим відрази. Можливо, він говорив: «Господи! Хіба ж ці люди не потворні?»

Ніколи раніше Еморі не думав про злиденних так. Він подумав цинічно, що у нього зовсім відсутнє людське співчуття. О’Генрі знаходив якусь романтику в цих людях, пафос, любов, ненависть. Еморі бачив тільки невігластво, бруд і грубість. І він себе за це не звинувачував: він уже більше не картав себе за почуття, які були відвертими і природними. Він сприймав кожну свою реакцію як частину себе — незмінну, не підпорядковану моралі. Проблема бідності — видозмінена, звеличена, прив’язана до більш гідного, більш благородного існування, — можливо, колись буде йому цікавою, а зараз вона не викликала нічого, крім глибокої відрази.

Він ішов П’ятою авеню, ухиляючись від повсюдної загрози парасольок, потім зупинився біля «Дельмоніко» і зробив знак водієві автобуса. Защібаючи щільно пальто, він піднявся на верхній майданчик, де в самоті їхав під набридливим дрібним дощем. Його обличчя жалили холодні краплі. Десь у свідомості почався діалог. Його вели радше не два голоси, а один, який то запитував, то відповідав:

— І як наші справи?

— У мене залишилось десь двадцять чотири долари.

— У тебе ще є Лейк-Дженева.

— Але я хочу це зберегти.

— А прожити зможеш?

— Навіть не уявляю, що не зміг би. Люди ж заробляють гроші книжками. І я зрозумів, що можу робити те саме. Насправді це все, що я вмію робити.

— А конкретніше?

— Навіть не знаю, що я буду робити. Мені навіть нецікаво. Завтра поїду з Ньйю-Йорка — це непривітне місто, хіба що ти десь на вершині.

— Хочеш багато грошей?

— Ні, просто боюсь бути бідним.

— Дуже боїшся?

— Пасивно боюсь.

— Куди тебе несе?

— Не питайся!

— Тобі байдуже?

— Мабуть, що так. Але не хочу морально здеградувати.

— У тебе що — не залишилося жодних інтересів?