Романи

Олсон, виходячи з кімнати, з цікавістю глянув на постать Алека, який досі лежав нерухомо. Потім вимкнув світло і наказав їм іти за ним. Коли вони зайшли в ліфт, Еморі раптом охопив приступ дурної бравури — і він не стримався. Потягнувся і поплескав Олсона по плечу.

— Даруйте, ви не могли б зняти капелюха? З нами дама.

Капелюх повільно сповз із його голови. Потім були дві нестерпні хвилини у яскравому світлі фойє, поки нічний адміністратор і кілька пізніх гостей проводжали поглядами цю пару — виряджену жіночку з бантом на голові і його із гордо задертим підборіддям (висновок напрошувався цілком очевидний). Надворі було холодно, повіяло солоним вітром, стало ще прохолодніше, уже розвиднювалося.

— Хапайте швидше таксі і щезніть з очей, — сказав Олсон, показуючи на розмиті обриси двох машин (водії, вочевидь, спали всередині). — Бувайте. — Він із виразним натяком потягнувся до кишені, але Еморі холодно пирхнув і, взявши дівчину під руку, попрямував до таксі.

— Куди ти сказав водію їхати? — запитала вона, коли вони вже їхали туманними вулицями.

— На вокзал.

— А раптом він напише моїй мамі?

— Не напише. Ніхто про це ніколи не дізнається, хіба що наші друзі або вороги.

Над морем світало.

— Море голубіє... — сказала вона.

— Справді гарно, — погодився Еморі, а потім, ніби згадавши щось, додав: — Вже час і снідати, хочеш щось перекусити?

— О... — вона збадьорено засміялась. — Це й зіпсувало все. Уяви: ми замовили розкішну вечерю в номер на другу. Але Алек забув у поспіху дати офіціантові чайові, тож, гадаю, той покидьок і здав нас.

Відчай Джил розтанув швидше, ніж пережита ніч.

— Я так скажу, — багатозначно почала вона, — якщо хочеш весело провести час — тримайся подалі від пляшок, а якщо хочеш захмеліти — тримайся подалі від спальні.

— Я запам’ятав.

Він постукав по склу, і вони зупинились біля дверей ресторану.

— Алек — ваш близький друг? — запитала Джил, коли вони всілись на високі стільці і сперлись ліктями об брудну стійку.

— Був колись. Тепер він напевне не захоче озиватись і навіть не збагне, чому.

— Це ж божевілля — узяти на себе чиюсь провину! Він — важлива персона? Поважніша, ніж ти?

Еморі засміявся.

— Час покаже, — відповів він. — Ось у чому суть.

Два дні по тому Еморі повернувся до Нью-Йорка і знайшов у газеті те, що шукав: десяток рядків сповіщали, що містера Еморі Блейна, який «мешкає там-то», і т.д., попросили залишити готель Атлантик-Сіті, бо він приймав у своїй кімнаті даму, яка не була його дружиною...

І раптом він завмер, пальці його затремтіли, бо вгорі була замітка, що починалася словами:

«Містер і місіс Ліланд Р. Коннедж оголошують про заручини їхньої доньки Розалінди із містером Джеєм Довсоном Райдером з Хартфорда, Коннектикут...»

Він випустив газету і ліг на ліжко. Внизу живота було страхітливе відчуття холоду. Вона пішла, остаточно і безповоротно! Дотепер він підсвідомо плекав слабку надію десь глибоко у серці, що якогось дня він буде їй потрібен, і вона покличе його і плакатиме, що вона помилялась, що серце її розривається від болю, якого вона заподіяла йому. А зараз йому не залишилось навіть мізерної втіхи чекати її. Але не теперішню Розалінду — черствішу, старшу, втомлену, розбиту жінку, яку інколи його уява приводила на поріг йому, сорокарічному. Ні, Еморі потрібна була її молодість, яскравий блиск її розуму, її юного тіла — те, що вона продала назавжди. Відтепер юна Розалінда для нього вмерла.

Ще через день прийшов небагатослівний лист від містера Бартона з Чикаго. У ньому йшлося, що ще три трамвайні компанії потрапили в руки кредиторів, і йому не варто очікувати ні тепер, ні у майбутньому жодних виплат. На додачу одного морозного недільного вечора він отримав телеграму про раптову смерть монсеньйора Дарсі в Філадельфії п’ять днів тому.

І тоді він зрозумів, що йому узрілося між шторами у номері готелю в Атлантик-Сіті.