Романи

У траві зоряним сузір’ям виблискували розкидані тенісні кульки. Я відкрила кран дощувача, намочила хусточку та повернулася до Стара — прикласти, щоб не було синця, але на обличчі жодної відмітини не було — мабуть, удар прийшовся збоку, там, де волосся. Відвівши мою руку, він подався за дерева, і там його знудило; а потім я почула, як він закидає землю туди ногою. Потому, як здалося, йому поліпшало, та все одно йти в дім він не хотів, аж поки я не принесу йому зубного еліксиру, тому я забрала пляшку віскі і принесла натомість пляшку з еліксиром. Отак і скінчилася його жалюгідна спроба напитися з горя. Про це я можу судити лише збоку, бо досвід моїх однокурсниць мене якось обминув, та за повним невмінням пити й за відсутністю всякого вакхічного духу саме він, цей дух, Стара й переміг. Все погане, що могло з ним статися, те й сталося — от і все.

Ми увійшли в дім. Кухар повідомив нам, що батько з Маркусом та Флайшекером на веранді, тому ми повернули в «лайкову кімнату». Ми обоє намагалися сісти то туди, то сюди, але здавалося, скрізь сковзали, тож нарешті я влаштувалася на хутряному килимку, а Стар — обік, на лавочці для ніг.

— А я йому врізав? — запитав він.

— Атож, — відповіла я. — Ще й як.

— Не вірю. — Він трохи помовчав, а потім додав: — Я не хотів його бити. Просто хотів спровадити звідси. А він, гадаю, злякався, і от — врізав мені.

Якщо таким було його тлумачення того, що сталося, я не стала його переконувати в протилежному.

— Ти на нього не образився?

— Зовсім ні, — мовив він. — Я був добряче напідпитку. — Нарешті він подивився навкруги. — Ніколи тут не бував... Хто вам робив цю кімнату? Хтось зі студії?

— Хтось із Нью-Йорка...

— Що ж, маю тебе забрати звідси, — сказав він у своїй звичній люб’язній манері. — Як щодо того, аби поїхати проти ночі на ранчо до Дуґа Фербенкса[241]? Він мене запрошував, і я знаю, він тобі зрадіє.

Так почалися ті два тижні, коли ми всюди бували разом. Та Луелі стало й тижня, щоб нас поженити.