Романи

— Я — виробничник, — мовив він, немов намагаючись виправити попереднє враження. — І взагалі-то письменників поважаю — гадаю, що я їх розумію. Тому нікого викидати на вулицю я не хочу, якщо, звісно, той виконує свою роботу.

— Ми теж не хочемо, щоб ви хотіли, — люб’язно зауважив Бример. — Ми б вас залишили, якщо, звісно, ви б виконували вашу роботу.

Стар похмуро кивнув.

— Хотів би я побачити вас на засіданні з моїми компаньйонами. Усі вони без винятку наведуть десяток причин того, що Фітцу[240] треба гнати вас з нашого штату утришия.

— Ми цінуємо ваше заступництво, — сказав Бример не без іронії. — Правду кажучи, ох і нелегко з вами, містере Стар, саме тому, що ви підприємець «патерналістського» напряму, і ваш вплив не можна недооцінювати.

Та Стар, якщо й слухав, то слухав упіввуха.

— Я ніколи не вважав себе, — продовжував він свою думку, — розумнішим за якого-небудь письменника. Та я завжди вважав себе вправі розпоряджатися їхнім розумом — тому що я краще знаю, як його ліпше використати. Це як у давніх римлян: я чув, вони ніколи нічого не вигадали, та вони знали, як застосувати те, що вигадали інші. Розумієте? Я не кажу, що це справедливо. Але саме так я завжди відчував ще підлітком.

Ось тут вже Бример зацікавився — вперше за цілу годину.

— Ви дуже добре себе знаєте, містере Стар, — зазначив він.

Мені здалося, що він уже збирався йти. Свою допитливість, мовляв, що за птах той Стар, він вже втамував. Та все ще сподіваючись змінити його думку на кращу, я необачно запропонувала йому поїхати з нами додому, та коли Стар затримався біля барної стійки і хильнув іще, я зрозуміла, яку помилку зробила.

Надворі стояв лагідний, затишний, безвітряний вечір, загачений суботніми автівками. Рука Стара лежала на спинці сидіння, торкаючись мого волосся. Несподівано мені так зажадалося, щоб цей вечір стався не зараз, а років десять тому. Мені б тоді було дев’ять. Бримеру — десь вісімнадцять, і він наполегливо навчався би де-небудь в коледжі на Середньому Заході, а Стару було б двадцять п’ять, і він щойно успадкував увесь світ і був би повен віри у власні сили і радості життя. Ми з Бримером тоді дивилися б на нього знизу вгору. Певна річ. А зараз ми перебували у стані дорослого конфлікту, який не мав мирної розв’язки, до того ж був поглиблений крайньою втомою і алкоголем.

Ми завернули на під’їзну алею, а потім я скерувала машину знову в сад.

— Тепер мушу відкланятися, — мовив Бример. —У мене зустріч з людьми.

— Ні, лишайтеся, — сказав Стар. — Я ще ж так і не сказав, чого хотів. Як щодо партії в пінг-понг, а потім ще по чарці, а тоді вже можна й вчепитися одне в одного.

Бример завагався. Та Стар вже увімкнув садове освітлення й вибрав собі ракетку. Я ж попрямувала в дім за віскі, бо якось не наважилася йому відмовити. Коли я повернулася, то те, що я побачила, пінг-понгом не назвеш: Стар шмаляв кульку за кулькою просто в Бримера, а той відбивав їх убік. З моєю появою Стар кинув ракетку і відібрав у мене пляшку, опустившись у крісло поза колом світла, і вже звідти вп’явся в нас поглядом у темній погрозливій величності. Навіть у темряві було видно, який він блідий, майже прозорий, прозорий настільки, що заледве не було видно, як алкоголь змішується всередині з отрутою втоми.

— Суботній вечір — найкраща пора зняти напругу, — повідав він.

— Але ж ти тільки додаєш, — сказала я.

Та він продовжував вести нерівний бій із своєю схильністю до шизофренії.

— Я таки його поб’ю, цього Бримера, — оголосив він за якусь мить. — І цією справою я займуся особисто.

— А чи не дешевше вийде комусь заплатити? — посміхнувся Бример.

Я знаком попросила його помовчати.

— Брудну роботу я на інших не перекладаю, — пригрозив Стар. — Я самотужки виб’ю з тебе дух і цими ж руками посаджу тебе на потяг.

З цими словами він підвівся і зробив кілька кроків назустріч Бримеру, та я встигла перехопити його і повисла на ньому.

— Перестань, прошу тебе! Ти поводишся нечемно.

— Цей хлопець має на тебе дурний вплив, — похмуро вичавив Стар. — Всі ви, молоді, у нього на поводу. Ви й самі не знаєте, що робите.

— Будь ласка, їдьте додому, — взялася я благати Бримера.

Костюм на Старові був шитий з якоїсь ковзкої тканини, і раптом він вислизнув з моїх рук і пішов на Бримера. Бример відступив за стіл. На його обличчі промайнув такий вираз, ніби він питав: «Як, оце й усе? Й оцей миршавий хворобливий п’яничка тримає у своїх руках все виробництво?»

А Стар наближався, стискаючи кулаки і переходячи у бойову стійку. Якусь довгу мить Бример, як мені здалося, тримав Стара на дистанції однією лівою, а потім я відвернулася, бо дивитися далі була не в змозі. А коли я знову озирнулася, Стара в полі зору вже не було — він був десь нижче рівня столу, а Бример дивився на нього згори вниз.

— Будь ласка, їдьте додому, — знову обізвалася я до нього.

— Добре. — Він все ще не зводив зі Стара очей, поки я обходила стіл. — Завжди мріяв про те, щоб десять мільйонів доларів потрапили мені під руку, та не гадав, що саме так.

Стар лежав нерухомо.

— Та йдіть вже, прошу, — мовила я.

— Вибачте... Може, допомогти...

— Ні. Йдіть уже. Я розумію.

Він знову кинув погляд на лежачого, трохи дивуючись на те, на який довгий відпочинок він прирік Стара за якусь частку секунди. З тим він і пішов геть навпростець по траві, а я опустилась на коліна і почала торсати Стара. Ще за мить він прийшов до тями, судомно сіпнувся і підхопився на ноги.

— Де він? — вигукнув Стар не в собі.

— Хто? — невинно запитала я.

— Той американець. Якого дідька тобі потрібно було йти за нього заміж, дурепо нещасна?

— Монро, він вже пішов.... А я ні за кого не виходила.

Я вштовхнула Стара назад в крісло.

— Він пішов уже з півгодини тому, — злукавила я.