Романи

— Ну, ні, — не погодився Стар. — Хіба що раніше.

Бример знизав плечима.

— Тепер ситуація вже не та, — зазначив він. — На споді душі, містере Стар, ви ж знаєте, що я маю рацію.

— Ні, — заперечив Стар. — Як на мене, все це купа нісенітниць.

— Про себе ви, либонь, думаєте: «Його правда» та сподіваєтеся, що нинішній лад переживе ваші часи.

— Невже ви серйозно думаєте, що скинете владу?

— Ні, містере Стар. Ми думаємо, що це зробите ви.

Вони під’юджували один одного, обмінювалися хльосткими шпичаками, як це часом буває між чоловіками. Буває таке й між жінками, — але між ними — це вже безкомпромісний поєдинок, в якому на пощаду годі й чекати. Хоча й за чоловічою пікіровкою спостерігати прикро, позаяк ніколи не знаєш, у що та перепалка виллється.

Звісно, сварка не пасувала тональним асоціаціям цієї кімнати, тому я, відчинивши скляні двері, випровадила їх у наш золотисто-жовтий каліфорнійський сад.

Стояла середина літа, але завдяки свіжій воді з сиплих дощу-вачів газон блищав, як навесні. Я помітила, як Бример окинув його поглядом, в якому читалося зітхання. Надворі Бример начебто виріс, виріс на кілька дюймів, і виявився куди вищий зростом, ніж я гадала, і ширший в плечах. Він трохи нагадав мені Супермена[236], коли той знімає окуляри. І я подумала, що він привабливий, наскільки може бути привабливим чоловік, якого жінки не цікавлять як такі. Ми зіграли по круговій системі в пінг-понг; з ракеткою він був у ладах. Було чутно, як у дім увійшов батько, наспівуючи своє остогидле: «Малий, ти притомився за день», і раптом перестав, неначе згадав, що ми з ним більше не розмовляємо. Було пів на сьому; машина моя стояла на під’їзній алеї біля дому, і я запропонувала поїхати повечеряти до «Трокадеро».

Вигляд у Бримера був такий самий, як у патера О’Нея того разу в Нью-Йорку, коли той, повернувши назад свій пасторський комірець, поїхав зі мною й татком на російський балет. Не той у нього був вигляд, як на таке місце. Коли ж Берні, фотограф, котрий чатував там на фотографічну здобич, підійшов до нашого столика, Бример вже виглядав, ніби потрапив у пастку. Стару довелося втрутитися і послати Берні куди подалі; а шкода, цю картку я б зберегла.

На мій подив, Стар водномить випив три коктейлі, один за одним.

— Тепер я знаю напевне, що тобі не повезло в коханні, — не втрималася я.

— І що ж тобі це підказало, Сесиліє?

— Коктейлі.

— Взагалі-то я не п’ю, Сесиліє. У мене диспепсія. Швидко валить з ніг.

А я порахувала:

— ...два-три!

— А я й не помітив. І смаку не відчув. Щось, думаю, не те.

В очах у нього на мить з’явився дурнувато-скляний вираз і так же раптом зник.

— Це в мене перша склянка за тиждень, — похвалився Бри-мер. — А от на флоті пив на всю котушку.

Дурнувато-скляний погляд знов промайнув в очах у Стара, без усякої на те причини він мені підморгнув і мовив:

— Виходить, цей сучий син розводив агітацію ще на флоті.

Бример не знав, як таку репліку сприймати. Судячи з усього, врешті-решт, він вирішив сприйняти ці слова як ресторанну витівку і кисло посміхнувся, і я побачила, що Стар посміхається теж. Побачивши це, я відчула полегшення: все залишилося в рамках великої американської традиції, і я навіть вирішила стати до стерна розмови, та Стар раптом ніби протверезів.

— Дещо з мого власного досвіду, — сказав він чітко і тверезо, звертаючись до Бримера. — Найкращий режисер Голлівуду — в його роботу мені нема чого й втручатися, — так от, є у нього такий коник: у будь-яку свою картину всунути гарненького гоміка або що-небудь ще у тому ж дусі. Будь-що всупереч суспільній моралі. Причому, вкарбовує так глибоко в картину, що й не витравиш, як водяні знаки. І кожного разу, як він це робить, Легіон благопристойності тут як тут, вимагаючи жертв, от мені і доводиться жертвувати... кусками з якогось цілком пристойного фільму.

— Типові організаційні негаразди, — з розумінням кивнув Бример.

— Авжеж, «типові», — посміхнувся Стар. — Це бій, що не має кінця. І ось цей режисер мені й каже, що так і має бути, бо в них є Гільдія режисерів[237], і вона не дасть гнобити бідолах. Ось так ви й додаєте мені мороки.

— До нас це має вельми віддалений стосунок, — посміхнувся у відповідь Бример. — З режисерами навряд чи нам вдасться знайти спільну мову.

— Раніше режисери були для мене своїми хлопцями, — з гордістю сказав Стар.

Це пролунало ніби похвальба Едуарда Сьомого, що йому випало правити найкращим суспільством в Європі.

— Але деякі з них так і не пробачили мені, — продовжував він, — що я запросив театральних режисерів, коли почалася доба звукового кіно. Старій гвардії довелося тягнутися за ними, змусило переучуватися, чого вони мені, в дійсності, так ніколи й не пробачили. Тоді ми завезли їх цілу бочку, і я мав їх за славних хлопців, аж раптом всі вони «почервоніли».

Саме тут увійшов не хто інший, як Гері Купер[238], і скромно сів у кутку, де його оточила велика компанія чоловіків, які намагалися дихати з ним в унісон, а виглядали так, ніби він зобов’язаний сплачувати їхні рахунки, і відступатися від свого вони не збираються й на дюйм. Якась жінка, що сиділа в дальньому кінці залу, обернулася в наш бік, і виявилося, що це — Керол Ломбард[239]. Я ж була рада, що Бример принаймні вдосталь насолоджується спогляданням живих зірок.

Стар замовив віскі з содовою і майже відразу ж повторив. Він нічим не закушував, якщо не рахувати дві-три ложки супу, і весь час тільки про те й торочив, які ж усі ледащі, та все таке інше, та йому на це, мовляв, все одно начхати, бо грошей у нього до смутку — саме таких розмов, що кінець кінцем зводилися до грошей, я наслухалася, коли батько збирався з приятелями. Стар, здається, й сам зрозумів, наскільки недоречні, якщо не огидні, такі розмови поза перевіреним вузьким колом, а може, на відміну від мене, ніколи таких речей не слухав збоку. Так чи інакше, він раптом осікся і залпом осушив філіжанку чорної кави. Я кохала його у будь-якому стані, і ніякі його слова не могли змінити це почуття, тому мені аж ніяк не хотілося, аби у Бримера склалося таке хибне враження. Я бажала, щоб він побачив у Старі такого собі технократичного віртуоза, попри те, що той зображав із себе якогось злостивого наглядача, та ще й до такої міри, що якби побачив себе на екрані, то іншого слова, як «лайно», сам би й не підібрав.