Романи

Коли голос затих, Еморі відчув, що у кімнаті є ще щось, окрім людей... Довкола постаті дівчини на ліжку висіла якась аура, ніби павутина, як післясмак старого вина, але якась страхітлива. Вона повільно заповнювала простір між ними трьома... і біля вікна, між легким порухом завіс, вже стояло щось — безлике й невиразне, але до болю знайоме... Менше ніж за секунду все це зійшлося в голові Еморі — усе, що досі займало його думки.

Перший яскравий спалах — усвідомлення того, що самопожертва безлика, а те, що ми називаємо любов’ю і ненавистю, винагородою чи покарою, має не більший стосунок до неї, ніж день у календарі. В його голові швидко промайнула історія, яку він почув у коледжі: один студент змахлював на екзамені, а його товариш у пориві співчуття узяв на себе провину. Подальша ганьба перетворила його існування на потік розкаяння і провалів, приправлений невдячністю справжнього винуватця. Врешті, він вкоротив собі життя (лише багато років потому відкрилася істина). Колись ця історія збентежила і сплутала думки Еморі. Тепер він усвідомив: самопожертва не дає свободи. Скажімо, ти займаєш якусь важливу виборну посаду, успадковуєш владу; для певних людей у певний час це — велика розкіш, однак вона несе за собою не гарантії, а відповідальність, не безпеку, а безкінечний ризик. Саме цей момент міг зруйнувати все — наплив отієї хвилі емоцій, спровокований обставинами, міг винести співчутливця на острів відчаю до кінця його днів.

Еморі знав, що згодом Алек потай зненавидить його за цей вчинок.

...Усе це раптом розгорнулося перед Еморі, ніби старий сувій, а зараз, отут, над ним стояли дві сили, затамувавши подих: прозора аура над дівчиною і тінь чогось незнайомого біля вікна.

Самопожертва за своєю природою — вчинок пихатий і безособовий, жертвувати собою треба з погордою.

«Плачте не за мною, але за дітьми своїми», — напевно, щось на кшталт цього сказав би Бог, подумалось Еморі.

Еморі відчув раптовий приплив завзяття, і вмить, як у кінострічці, аура над ліжком зникла, рухлива тінь біля вікна (інакше він не міг її назвати) завмерла, а тоді ніби морським бризом її винесло з кімнати. Він сплеснув руками в якомусь рішенні — десять секунд вже минули...

— Роби, як я сажу, Алеку. Ти чуєш мене?

Алек мовчки подивився на нього, — його обличчя нагадувало мученика.

— У тебе є сім’я, — повільно продовжив Еморі. — Отже, важливо, щоб ти виплутався з цієї історії. Чуєш мене? — повторив він ще раз чітко.

— Я чую... — Його голос дивно заглух, очі відчаєно дивились на Еморі.

— Алеку, лягай сюди. Якщо хтось зайде — ти п’яний. Роби, як кажу, бо доведеться тебе прибити.

Ще мить вони дивились один на одного. Потім Еморі швидко підійшов до бюрка, узяв свій гаманець і підкликав жестом дівчину. Потім він почув, як Алек пробелькотів щось, здається, «в’язниця». Затим Джил зайшла у ванну і зачинилася зсередини.

— Ти прийшла зі мною, — суворо повторив він. — Чуєш? Ти була зі мною увесь вечір.

Вона готова була розплакатися, вийшла, вляглась у його ліжко.

Через кілька хвилин вони почули, як двері кімнати прочинились, і зайшло троє чоловіків. У кімнаті ввімкнули світло, він заплющив очі.

— У небезпечну гру бавитесь, юначе!

Еморі усміхнувся скептично.

— То й що?

Начальник авторитетно кивнув огрядному чоловіку в картатому костюмі:

— Починайте, Олсоне.

— Зрозуміло, містере О’Мей, — сказав Олсон. Двоє інших несхвально глянули на «здобич» і вийшли, ляснувши дверима.

Огрядний чоловік презирливо подивився на Еморі.

— Ви що — ніколи не чули про «закон Манна»? Прийшли сюди з оцією, — він ткнув на дівчину вказівним пальцем, — з нью-йоркськими номерами, та ще й в отакий готель, — він похитав головою, ніби довго боровся за Еморі й врешті здався.

— І що ми маємо робити? — сказав Еморі, вдаючи, що терпець йому уривається.

— Одягайся швидко і скажи своїй дівчині, щоб не зчиняла галасу. — Джил голосно шморгала носом у ліжку, але замовкла при цих словах і почала збирати одяг по дорозі до ванної. Поки Еморі натягав Алекові штани, він відчував, що вся ситуація неабияк смішить його. Ображена чеснота огрядного пана ледь не змусила його зайтися сміхом.

— Тут ще хтось є? — запитався Олсон, намагаючись виглядати прискіпливо, як детектив.

— Там хлопець, то він зняв номер, — байдуже відповів Еморі, — п’яний як чіп. Хропе там від шостої години.

— Зараз гляну.

— А як ви довідалися? — поцікавився Еморі.

— Нічний адміністратор бачив, як ви піднімались зі своєю подругою.

Еморі кивнув головою, Джил вийшла з ванної, одягнена повністю, хоча й без макіяжу.

— А тепер, — почав Олсон, витягуючи записник, — я хочу записати ваші справжні імена, а не якісь там Джон Сміт та Мері Браун.

— Хвилинку, — застережливо мовив Еморі. — Трохи спокійніше. Адже ви просто нас тут застали, то й що?

Олсон пильно зиркнув на нього.

— Ім’я! — відрізав він.

Еморі назвав себе і свою адресу в Нью-Йорку.

— А дама?

— Міс Джил...

— Ей! — обурено вигукнув Олсон. — Не треба мені казочок! Ім’я яке? Сара Мерфі? Мінні Джексон?

— О Боже! — вигукнула дівчина і закрила заплакане лице руками. — Тільки не це! Не хочу, щоб мама дізналась...

— Та кажи вже!

— Тихше! — гаркнув Еморі на Олсона.

Той змовк.

— Стелла Роббінс, — пробелькотіла вона нарешті. — До запитання, Рагвей, Нью-Гемпшир.

Олсон закрив записник і подивився на них важким поглядом.

— За правилами готель міг би передати ці свідчення пенітенціарній службі, бо ви привезли дівчину з одного штату в інший — із «аморальною метою»... — Він замовк, щоб дати їм відчути усю серйозність моменту.

— Не хочу потрапити в газети! — істерично вигукнула Джил. — Відпустіть нас! Господи!

Еморі відчув величезну напругу. Він усвідомив, що насправді могло йому загрожувати.

— Однак, — продовжив Олсон, — між готелями існує угода про взаємодопомогу. Забагато подібних випадків останнім часом, тож ми домовились із газетами, й у вас буде трошки безкоштовної реклами. Не буде назви готелю — просто замітка, що у вас була така собі пригода в Атлантик-Сіті. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Ви ще легко відбулися, чорт забирай! Дуже легко, але...

— Досить, — різко обірвав Еморі. — Джил, ходімо звідси. Не треба нам прощальних настанов.