Страница 67 из 131
Розділ 4. Зарозуміла самопожертва
Атлантик-Сіті. Еморі йшов надвечір дощатим настилом, монотонний шум невпинних хвиль заспокоював його, він утягував трохи збурене солоне повітря морського бризу. Він подумав, що море приховує свої таємниці куди надійніше, аніж земля. Воно досі шепотіло про скандинавські вельботи, які підкорювали ці води під чорними піратськими прапорами, про британські дредноути — могутні оплоти цивілізації, які розтинали густий нічний туман, мандруючи Північними морями.
— Ти ба! Еморі Блейн!
Еморі глянув на узбіччя. Низький гоночний автомобіль пригальмував, і знайоме веселе обличчя визирнуло з віконця.
— Швидше спускайся сюди, волоцюго! — гукав Алек.
Еморі привітався і спустився дерев’яними сходами до машини. Вони час від часу бачились із Алеком (але тінь Розалінди завжди стояла між ними). Йому було дуже прикро через це — він не хотів втрачати Алека.
У машині було ще троє.
— Це містер Блейн, а це — міс Вотерсон, міс Вейн і містер Таллі.
— Дуже приємно.
— Еморі, — урочисто сказав Алек, — якщо ти застрибнеш до нас, ми відвеземо тебе в якийсь закуток і пригостимо гарним бурбоном.
Еморі задумався.
— Непогана ідея.
— Сідай, Джиле, посунься трохи — побачиш, як гарно вміє всміхатися Еморі.
Еморі всівся на заднє сидіння поруч із яскравою червоногубою блондинкою.
— Привіт, Дугу Фербенксе[35], — сказала вона трохи зневажливо. — Для підтримання форми гуляєте чи шукаєте компанію?
— Хвилі рахую, — в тон їй відповів Еморі. — Збираю статистичні дані.
— Он як!
Коли вони доїхали до безлюдного провулка, Алек зупинив машину у темному закутку.
— Що ти тут робиш в такі холодні дні, Еморі? — запитався він, дістаючи кварту віскі з-під хутряного покриття.
Еморі не відповів (насправді у нього не було певної причини, чому він приїхав на узбережжя).
— А пам’ятаєш ту нашу вечірку на другому курсі? — нагадав він у відповідь.
— Ще б пак! Це коли ми спали в альтанці в Есбері-Парку...
— Господи, Алеку! Важко уявити, що і Джесс, і Дік, і Кер-рі — всі загинули...
Алек зіщулився.
— Не нагадуй мені про це. Ці холодні осінні дні і так мене добряче пригнічують.
Джил підтакнула.
— Дуг якийсь похмурий, — прокоментувала вона. — Скажи йому, щоб пив до дна, бурбон хороший, його зараз так не дістанеш.
— Що я насправді хочу знати, Еморі, то це де ти отаборився?
— Начебто в Нью-Йорку.
— Я маю на увазі сьогодні, бо якщо ти ще не визначився — то краще допоможи мені.
— Із радістю.
— Бачиш, ми з Таллі замовили два номери з ванною в «Реньє». А виявилось, йому треба повертатися в Нью-Йорк. А я ще не хочу. Отже — займеш другу кімнату.
Еморі погодився з тим, щоб їхати одразу.
— Ключі на рецепції; кімнати — на моє ім’я.
Відхиливши пропозицію проїхатися далі і зігрітися ще, Еморі вийшов із машини й повільно пішов уздовж набережної в напрямку готелю.
Він знову був у тупику, в глибокій летаргійній задумі, без бажання працювати чи писати, любити чи розважатися. Уперше в житті він навіть бажав, щоб смерть прокотилася нещадно, знищуючи дрібні пристрасті, прагнення до тріумфу його покоління. Ще ніколи він так гостро не відчував, що його молодість уже минає — таким разючим був контраст між граничною самотністю і веселими днями чотирилітньої давності. Ті речі, які були повсякденними в його житті, — міцний сон, відчуття довколишньої краси — усі бажання відлетіли геть, і ту порожнечу, яку вони залишили, заповнила безмежна байдужість.
«Щоб утримати чоловіка, жінка мусить будити в ньому все найгірше», — цей вислів був тезою більшості його безсоромних ночей, і сьогоднішня, він відчував, не буде винятком. Його уява вже почала обігрувати варіації на цю тему. Невтомлена пристрасть, люті ревнощі, бажання володіти і роздушити — ось усе, що залишилось від його любові до Розалінди; ось що залишилось йому як розплата за втрату молодості — гіркий осад під тонкою цукровою оболонкою любовного піднесення.
У кімнаті він роздягнувся і щоб трохи зігрітися від холодного жовтневого повітря, загорнувся в покривало, і задрімав в кріслі біля прочиненого вікна.
З пам’яті сплив вірш, на який він натрапив десь місяць тому:
Але це не було відчуття змарнованих літ чи втрачених надій. То було відчуття, що життя відкинуло його.
«Розаліндо... Розаліндо...» Він ніжно вимовляв слова в напівтемряві, поки кімната не наповнилась нею; солоний вітер укрив вологою його волосся, місячне гало осушило небо, штори стали темними й химерними. Він заснув.
Коли він прокинувся, було дуже пізно й тихо. Покривало сповзло з його плечей, він доторкнувся до обличчя — воно було холодне і вологе.
Потім він розчув стишений шепіт кроків за десять від себе.
Він завмер.
— Ані слова... — то був голос Алека. — Джил, ти чуєш?
— Так... — переривчасте, напружене дихання. Вони були у ванній.
Потім його вухо вловило гучні кроки, які наближалися десь із коридора. Бурмотіння чоловічих голосіВінетерплячий стукіт у двері. Еморі відкинув покривало і підійшов ближче до ванної.
— Господи! — почувся дівочий голос. — Тобі доведеться їх впустити...
— Тс!
Стійкий наполегливий стук лунав від дверей кімнати. З ванної вийшов Алек і червоногуба дівчина. Обоє вже були в піжамах.
— Еморі! — тривожний шепіт.
— Що таке?
— То готельні нишпорки. Господи, штатна перевірка...
— То, може, їх впустити?
— Ти не розумієш — вони мені пришиють «акт Манна»[36]!
Дівчина розгублено тупцяла за ним, у темряві вона здавалася якоюсь наляканою і жалюгідною.
Еморі намагався зметикувати, що робити.
— Ти пошуми у своїй кімнаті, а потім впусти їх, — схвильовано запропонував він, — а я її випущу через свої двері.
— Вони біля твоїх дверей теж.
— Назвися чужим ім’ям.
— Не вийде — я зареєструвався під своїм, окрім того, вони можуть номер машини перевірити.
— Скажи, що ви одружені.
— Джил каже, один із детективів її знає.
Дівчина впала на ліжко і налякано прислухалася, як наростав настирливий стукіт у двері. Потім почувся нетерплячий і доволі розлючений чоловічий голос:
— Відчиняйте, або ми виб’ємо двері!