Романи

Еморі, навіть якби не був егоїстом, почав би пошуки з самого себе. Він сам собі — найкращий приклад, людина під дощем, наділений статтю і гордістю, відірваний власним темпераментом і випадком від радощів любові й батьківства, збережений, щоб допомагати будувати життєву свідомість людства.

Картаючи сам себе, самотній і розчарований, він підійшов до входу в лабіринт.

Новий світанок завис над рікою, одиноке таксі промчало вулицею, його фари досі світились, як очі на блідому обличчі після нічної забави. Тужливий гудок пролунав десь унизу по ріці.

Еморі постійно думав, як монсеньйор сприйняв би власний похорон. Він був по-католицькому пишний і літургійний. Єпископ О’Ніл справив урочисту месу, а останнє розгрішення провів кардинал. Торнтон Генкок, місіс Лоуренс, посли Британії й Італії, папський легат, багато друзів і духовенства були присутні. Але жорстокі ножиці долі перерізали всі нитки, які монсеньйор зібрав у своїх руках. Бачити його в труні, зі схрещеними на пурпуровій сутані руками, — стало нескінченним горем для Еморі. Обличчя небіжчика не змінилося, ніби він і не помер, на ньому не видно було ні страху, ні болю. Він був близьким другом Еморі, та й не тільки його — у церкві згромадилось багато людей із розгубленими, зніченими обличчями, найбільш враженими здавалися найповажніші особи.

Кардинал, ніби архангел у рясі й митрі, скропив усе святою водою; зазвучав орган; хор заспівав «Requiem Eternam».

Усі ці люди горювали, бо якоюсь мірою були пов’язані із монсеньйором. Їхнє горе було сильніше, ніж жаль за його «захриплим голосом і накульгуванням у ході», як сказав Веллс. Ці люди уповали на віру монсеньйора, на його здатність знайти розраду, перетворити все на гру світла й тіні, де й світло й тінь однаково є проявами Бога. Біля нього люди почувалися в безпеці.

Від спроби Еморі принести себе в жертву народилося повне розуміння ілюзорності його світу, а від похорону монсеньйора — романтичний ельф, готовий зайти разом із ним до лабіринту.

Він знайшов щось, чого завжди прагнув і чого завжди буде прагнути — не захоплення, як колись мріяв, не бути коханим (як він примушував себе думати), але бути потрібним людям, бути незамінним. Він згадав те відчуття захищеності, яке випромінював Берн.

Життя раптом відкрилось перед ним своїм дивовижним спалахом розуміння, і Еморі безповоротно відкинув стару сентенцію, яку так часто прокручував у голові: «Мало що має значення, і ніщо не має великого значення».

Навпаки, Еморі відчув безмежне бажання давати людям почуття захищеності.

Одного дня Еморі пішки вирушив до Принстона. Небо висіло безбарвним склепінням, холодним, високим, без ознак дощу. День був сірий, найбільш безвиразна погода з усіх — день роздумів і далеких надій, ясного бачення. Такі дні призначені для абстрактних істин і правильних висновків, які тануть при сонячному світлі або гаснуть у насмішкуватому місячному сяйві. Дерева і хмари були вирізьблені з класичною строгістю, звуки полів злилися в монотонний металевий гул еллінських труб.

Цей день занурив Еморі в глибоку задуму (чим дуже роздратував кількох водіїв, яким довелось пригальмувати, щоб об’їхати його). Роздуми так заполонили його, що він дуже здивувався, коли зіткнувся з таким феноменом — виявом сердечності в радіусі п’ятдесяти миль від Мангеттена: машина, що проїжджала повз нього, раптом пригальмувала, і чийсь голос окликнув його. Він підвів голову і побачив багатий «Локомобіль», у якому сиділо двоє чоловіків середнього віку, один — маленький, метушливий, вочевидь, приліпився до іншого, поважного, у великих окулярах.

— Підвезти вас? — сказав менший, глянувши скоса на поважного чоловіка, ніби за звичкою запитуючись у нього мовчазної згоди.

— О, спасибі! Дякую!

Шофер відчинив дверцята, й Еморі всівся посередині заднього сидіння. Він із цікавістю роздивлявся своїх попутників. На обличчі поважного чоловіка читалася велика впевненість у собі, на противагу жахливій нудьзі, яку викликало все довкола. Ту частину його обличчя, що виднілася з-під окулярів, зазвичай називають «сильною», потрійні складки зібрались біля його підборіддя, десь над ним виднівся широкий рот і груба модель римського носа, а плечі поступилися могутній масі грудей і живота. Він був одягнений дорого, але строго. Еморі помітив, що він постійно витріщається вперед на потилицю шофера, ніби вперто, але безуспішно намагаючись вирішити якусь надокучливу проблему.

Менший чоловічок був помітний лише тим, що повністю розчинився в патронові. Він, вочевидь, був секретар із тих, що в сорок років мають візитку «помічник президента» і без єдиного жалю присвячують решту свого життя запобігливій догідливості.

— Далеко їдете? — запитався маленький чоловічок, люб’язно, але без інтересу.

— Далеченько.

— Ноги розминаєте?

— Ні, — скупо відповів Еморі. — Я йду пішки, бо не можу собі дозволити проїзд.

— Он як...

Потім далі:

— Шукаєте роботу? Роботи взагалі дуже багато, — продовжив він трохи з осудом. — Усі ці балачки про брак робочих місць... Між тим на Заході особливо бракує робочої сили. — Він окреслив Захід широким жестом. Еморі ввічливо кивнув.

— Маєте фах?

Ні, фаху в Еморі не було.

— Значить, клерк?

Та ні, Еморі заперечив.

— Чим би ви не займались, — поважно вів далі чоловічок, — зараз пора великих можливостей і вдалий час розпочинати бізнес. — Він крадькома зиркнув на поважного пана, як той адвокат, який розкручує свідка і поглядає на реакцію присяжних.

Еморі вирішив, що мусить щось сказати, але як він не силкувався, не знайшов нічого, окрім слів:

— Звичайно, я хочу багато грошей.

Чоловічок засміявся скептично, але старанно.

— У наш час цього хочуть всі, от тільки працювати не хочуть.

— Абсолютно природне бажання. Майже всі нормальні люди цього хочуть — розбагатіти без особливих зусиль, крім хіба фінансистів у проблемних п’єсах, які «йдуть напролом». Хіба ви не хочете легких грошей?

— Звичайно ні! — обурився секретар.

— Але, — продовжив Еморі, не зважаючи на його реакцію, — будучи зараз дуже бідним, я розглядаю соціалізм як мій можливий оплот.

Обидва чоловіки зацікавлено витріщились на нього.

— Підривники із бомбами... — Чоловічок замовк, бо з грудей поважного патрона велично випливли слова: