Романи

Вони повільно спустилися зі свого сідала. Вона не дозволила йому допомогти, зробивши заперечний жест рукою, і приземлилася граційно у грузьке болото, де хвильку посиділа, сміючись над собою. Потім підскочила, взяла його за руку, і вони пострибали навпростець від однієї купини до іншої. Здавалося, радість їхня виблискувала у кожній калюжі. Зійшов місяць, гроза втекла вже кудись на захід. Коли рука Елінор торкалась його плеча, він відчував, як усередині наростає холодний страх, що він може загубити цей зникаючий пензлик, яким він уже малював її примарний світ. Він поглядав на неї краєчком ока, як і кожного разу, коли вони гуляли разом — вона була і втіхою, і шаленством (йому хотілося назавжди залишитися в тому стозі сіна і споглядати життя в її зелених очах). Його язичництво буяло тієї ночі, а коли її постать розчинилась, немов сіра примара, вдалині, тихий спів рознісся над полями і заполонив його шлях додому. Всю ніч нетлі залітали і вилітали крізь його вікно; і невиразні звуки запливали таємничим срібним потоком, а він лежав, не стуляючи очей у повноводній тиші.

Еморі висмикнув травинку і почав її зосереджено жувати.

— Я ніколи не закохувався в серпні чи вересні, — заявив він.

— А коли?

— На Різдво або на Великдень. Я церковник.

— Он як! — Вона задерла носа. — Ага! Весна в корсеті! Але Пасха не занадто святешна для весни? Пасха заплітає коси і носить строгий костюм. «Зав’яжи сандалі свої, плинною хай буде хода. Пишнотою і блиском хай сяє стопа», — процитувала Елінор, а потім додала: — Правда, Гелловін більше пасує осені, аніж День подяки?

— Безперечно, а Різдво — пасує зимі. А от літо...

— Літо у нас не має свого свята, — сказала вона. — Не випадає влітку закохуватись. Стільки людей намагалися, що це стало навіть приказкою. Літо — це просто оманлива обіцянка весни, обман тих солодких ночей, про які мрієш у квітні. Це загалом нудна пора, без буяння весни... Немає у літа належного свята.

— А четверте липня? — жартома нагадав Еморі.

— Не будьте смішним! — сказала вона глузливо.

— Гаразд. Але що б змогло виконати обіцянку весни?

Вона замислилась.

— О, гадаю, лише небеса! Якби вони існували... — замріяно мовила вона. — Але то має бути щось на кшталт язичницьких небес. Вам би добре було стати матеріалістом, — додала вона невлад.

— Навіщо?

— Бо ви схожі на портрети Руперта Брука[34].

Еморі певною мірою намагався копіювати Руперта Брука весь час, скільки вони були знайомі з Елінор. Все, що він говорив, його ставлення до життя, до неї, до себе самого, — було відлунням літературних вподобань покійного англійця. Часто вона сиділа на траві, вітер ліниво бавився її волоссям, голос її аж захрип, поки вона перебирала строфи вгору і вниз по шкалі від Гранчестера до Вайкікі.

Коли Елінор читала вголос, в її словах було стільки пристрасті... Вони почувалися дуже близькими не лише думками, а й тоді, коли, читаючи, вона тулилась в його обіймах (а так було часто, бо з самого початку вони неначе закохалися одне в одного). Але чи був Еморі зараз спроможним на любов? Він міг, як завжди, пройтись по всьому спектру емоцій за півгодини, але навіть коли вони насолоджувалися своїми фантазіями, він знав, що не зможе покохати так, як кохав раніше (гадаю, саме тому він звертався до Брука, Свінберна і Шеллі). Це був шанс зробити стосунки радше витонченими, багатими і фантазійними; протягти тонкі золоті ниті його уяви до неї (це зайняло б місце справжнього кохання, яке було ніби ось-ось поруч, але ніколи не стало реальністю).

Був один вірш, який вони читали знову і знову, — «Тріумф часу» Свінберна, а уривок із нього повсякчас лунав у його уяві теплими вечорами, коли він споглядав світлячків з-поміж стовбурів темних дерев і чув голосистий хор жаб. Потім, ніби із ночі, випливала Елінор і ставала поруч із ним. Він чув її низький голос, що нагадував звуки віолончелі, який повторював:

Власне, їх познайомили через два дні. Його тітка розповіла йому історію старого містера Раміллі та його онуки, Елінор. Вона жила у Франції з невгамовною матір’ю (Еморі уявляв її схожою на його власну матір). По її смерті дівчина переїхала до Америки, до Меріленду. Спочатку вона жила в сім’ї дядька у Балтиморі. Затим вирішила показатись у світі у сімнадцять років, провела там бурхливу зиму. А в березні, після жахливої сварки зі всією балтиморською родиною, переїхала в село (на знак протесту). Там дівчина познайомилась із компанією, яка пила коктейлі та ганяла на лімузині, поблажливо й зверхньо дивлячись на старше покоління. Елінор, чия поведінка явно була запозичена з французьких бульварів, завела багатьох наївних випускників СентРедолента і Фармінгтона на стезю богемних витівок. Коли про все це дізнався її дядько (котрий забув, що й сам свого часу парубкував, але у більш святенницьку епоху), то влаштував Елінор бурхливу сцену, після чого вона ніби підкорилась, але в душі лишилася сум’ятливою й обуреною. Її одіслали до дідуся, якого вже переслідувала стареча забудькуватість. Ось і все, про що повідала тітка, решту дівчина розповіла сама, але пізніше.

Вони часто ходили купатися, й Еморі ліниво гойдався на воді. Думки його були відсторонені від усього, крім химерної мильно-бульбашкової поверхні, де сонце омивало крони сп’янілих від вітру дерев. Як можна хвилюватися чи думати про щось, окрім купання чи пірнання, отих веселощів на краєчку літа, коли доцвітають останні літні дні? Нехай вони минають (печаль і спогади, залишились десь у глибині), а тут хочеться ще раз відчути себе молодим і безжурно плисти за течією...

Були дні, коли Еморі дратувався, що його життя збилося із рівного путівця, який плинно танув десь за горизонтом, а мимо проминали мирні пейзажі, — на калейдоскоп химерних сцен. Оті два роки поту й крові і раптовий, безглуздий потужний інстинкт, який розбудила в ньому Розалінда; і напівчуттєва, напівневро-тична осінь з Елінор. Він відчував, що знадобиться чимало часу (більше, ніж у нього коли-небудь буде), щоб склеїти воєдино це дивне нагромадження картинок в альбомі його життя.