Романи

— Звичайнісінькі штучки донжуана, — сказала вона з усміхом, — але я вас більше так не називатиму, бо у вас русяве волосся. Натомість можете прочитати мені «Улялюм», а я буду вашою Психеєю.

Еморі почервонів, але зрадів, що цього хоч не видно під темною заслоною зливи. Вони сиділи один навпроти одного у невеликому гніздечку у соломі, накрившись дощовиком, а згори періщив дощ. Еморі відчадушно намагався розгледіти Психею, але блискавка відмовилась сяйнути хоч раз, і він з нетерпінням чекав наступного спалаху. Господи, а раптом вона негарна, або їй сорок, і вона зануда, о небо! Або припустімо, що вона чме-лена. Але остання думка видалась йому нечемною. Провидіння послало йому дівчину, щоб подивувати його так само, як послало Бенвенуто Челліні когось для вбивства, а він уже задумався — чи не божевільна вона (просто тому, що картина була відповідна).

— Та ні, — раптом сказала вона.

— Що — ні?

— Я не божевільна. Я ж не подумала, що ви божевільний, коли вперше побачила вас. Тож це нечесно — думати так про мене...

— Але як...

Еморі й Елінор, скільки були знайомі, могли розмовляти про щось і, раптом зупинившись, виявити, що після мовчанки хід думок їхніх рухався тими самими стежками до однієї ідеї, яка комусь видалася б абсолютно не пов’язаною з попередньою.

— Скажіть-но мені, — запитався він, нахилившись із нетерпінням, — звідки ви знаєте про «Улялюм» або колір мого волосся? Як ваше ім’я? Що ви тут робили? Розповідайте!

Раптом спалахнула блискавка, викриваючи всі таємниці, і він побачив Елінор і вперше заглянув у її очі. О, вона була така дивовижна — бліде обличчя, ніби мармур, на якому виблискують тонкі брови, очі, що мерехтіли сліпучим смарагдовим сяйвом. Чаклунка... Їй десь дев’ятнадцять літ — так йому здалося. Жива і замріяна, із білою смагою над вустами — ознакою жаги і насолоди. Він відхилився назад до копиці сіна у подиві зачудування.

— Ну от, тепер ви бачили мене... — спокійно сказала вона. — І гадаю, зараз скажете, що мої очі запалили вашу уяву.

— А якого кольору ваше волосся? — зосереджено запитав він. — Воно коротке, правда?

— Так, коротке. Не знаю, якого кольору... — сказала вона задумливо. — Стільки чоловіків питалося про це — якогось не-визначеного, я думаю. Ніхто не помічає мого волосся — задивляються на мої гарні очі. Мені все одно, що ви на це скажете, хоч у мене прекрасні очі.

— Відповідайте на мої питання, Меделін.

— Я їх усі не запам’ятала... окрім того, я не Меделін, я — Елінор.

— Я мав би здогадатися. Звичайно, Елінор! Лише так! Розумієте, що я маю на увазі?

Запанувала тиша. Вони слухали дощ.

— Мені за шию вже капає, мрійнику, — врешті озвалася вона.

— Відповідайте на мої запитання.

— Отже, мене звати Севедж Елінор; живу я в старовинному великому будинку; найближчий живий родич із відомих — дідусь Раміллі Севедж; мій ріст — п’ять футів, чотири дюйми; номер годинника — 3077 Ш; ніс — виразний, тонкий, темперамент — шалений.

— А я? — перебив Еморі. — Де ви бачили мене?

— А ви — продовжила вона, — неабиякий любитель поговорити про себе. Отже, юначе, одного дня, на минулому тижні я ніжилась на сонечку за тином, і чую — іде якийсь хлопець і декламує гордовито:

— Отож, я визирнула за паркан, але ви раптом кинулись бігти через якусь невідому мені причину, я побачила лише вашу гарну потилицю. О! — сказала я собі, — невже це чоловік, за яким зітхають усі жінки? — і так далі в моєму ірландському дусі.

— Досить, — перебив Еморі. — Тепер давайте знову про вас.

— Добре, продовжу. Я з тих жінок, які, крокуючи життям, дарують іншим хвилюючі переживання. Сама ж я їх не отримую, тому доводиться їх вигадувати в отакі ночі. Писати книжки у мене не вистачає терпіння, і я ще ніколи не зустрічала чоловіка, за якого мені б хотілося вийти заміж. Хоча мені лише вісімнадцять...

Буря повільно вщухала, і тільки вітер продовжував завивати й розгойдувати стіг. Еморі перебував немов у трансі. Він відчував, що кожна мить — безцінна. Він ніколи ще не зустрічав таких дівчат — і ця мить ніколи не повториться. Він зовсім не почувався дійовою особою в п’єсі (що було б не дивно в такій нестандартній ситуації), але у нього було відчуття, що він повернувся додому.

— Я щойно дійшла важливої думки, — сказала Елінор після паузи, — ось чому я тут, відповідаючи на ще одне ваше запитання. Я щойно усвідомила, що не вірю у безсмертя.

— Справді? Як банально...

— Боюся, що так, — відповіла вона, — банально і жалюгідно. Однак я прийшла сюди, щоб змокнути, як мокра курка; мокрі курки завжди ясно мислять, — підсумувала вона.

— Продовжуйте, — ввічливо сказав Еморі.

— Тож я, не боячись темряви, вдягнула свій плащ, взулась у ґумові чоботи і пішла гуляти. Розумієте, раніше я завжди боялась, власне, я не надто вірила в Бога і думала, що блискавка може влучити в мене. Але я тут, і блискавка не вдарила, але найцікавіше, що я не стала більш віруючою, аніж рік тому, коли була прихильницею християнського вчення. Тепер я знаю, що я матеріалістка, і я намагалася здружитися з сіном, аж тут побачила, як ви бредете з лісу, наляканий до смерті.

— Що, маленька вигаднице? — вигукнув Еморі обурено. — Наляканий?

— Авжеж — сам собою! — заволала вона так, що він аж підстрибнув. Вона заплескала в долоні і зареготала втішно. — Ось бачите! Елінор Севедж — матеріалістка, не лякайся, не тремти, не спізнюйся...

— Ні, мені потрібна душа... — заперечив він. — Я не можу бути раціональним, якимось молекулярним...

Вона нахилилась до нього, не відриваючи погляду, і прошепотіла з якоюсь містичною фатальністю:

— Я так і думала, Жуане, я боялась, що ви сентиментальний. Ви — не такий, як я. А я просто маленька романтична матеріалістка.

— Я не сентиментальний. Я — романтичний, як і ви. Річ у тім, що сентиментальна людина думає, буцімто почуття триватимуть вічно, а романтик думає, що ні. (Це було його старе кліше.)

— Підсумок: я йду додому, — із сумом сказала вона. — Давайте спустимося з копиці і дійдемо разом до перехрестя.