Романи

Він дав собі примарну обіцянку, що знайде час, щоб якось зібрати все докупи. Місяцями його носило між хвилями кохання (чи захоплення) і відчуттям, що його може затягнути у вир (а у вирі він хотів опинитися найменше). Нехай отак — плисти бездумно на хвилях, це імпонувало йому куди більше.

— Сумота плинної осені і наше кохання — як вони гармоніюють... — сумовито сказала якось Елінор, коли вони лежали на березі після купання.

— «Індіанське літо наших сердець...» — Він раптом осікся.

— Скажи мені, — врешті мовила дівчина, — вона була світла чи темна?

— Світла.

— Вродливіша за мене?

— Хто зна... — відповів Еморі.

Якогось вечора, коли вони гуляли, зійшов величний місяць над садами, що здалися Еморі й Елінор казковою країною із отими темними контурами вічної краси, що наче застигли в любовній знемозі. Вони звернули із місячного сяйва у темінь альтанки, оповитої виноградом, де зів’ялі пахощі здавались такими сумними, що нагадували тиху прощальну мелодію.

— Запали сірника... — прошепотіла вона, — я хочу бачити тебе...

Чирк. Спалах...

Ніч і налякані дерева були декорацією до дивної п’єси, вони перебували тут з Елінор — туманною і нереальною. Це Еморі щось нагадало. Він подумав: хіба лише минуле може бути дивним і неймовірним? Сірник згас.

— Темрява скрізь, як смола...

— Ми лише голоси зараз... — прошепотіла Елінор. — Самотні голоси. Запали ще один.

— То був останній...

І раптом він підхопив її на руки.

— Ти моя, ти знаєш, що ти моя! — закричав він у шаленому пориві... Місяць дивився всередину крізь лозу і прислухався... світлячки завмерли, почувши його шепіт у намаганні вгледіти щось у бездоганній глибині її очей.

— Ні поруху вітру на траві, Ані шелесне навкруги... Мов лід, завмерли всі ставки, Ні хвилі на воді, Вітають місяця прихід, Холодним спокоєм вночі Скрижалі золоті, —

виспівувала Елінор деревам, що, немов обручами, тримали ніч. — Як тут таємничо... Якщо ти можеш втримати коня — поїхали вгору через ліс, — шукати сховані ставки!

— Вже за північ, можна й чорта зустріти... — заперечив він. — Я не настільки вправний, щоб їздити верхи у непроглядній пітьмі.

— Замовкни, ледачий дурню! — різко-недоречно обірвала вона, нахилилась і спроквола поплескала коня стеком. — Можеш залишити свою стару шкапу у нашій стайні, завтра пришлю тобі її назад.

— Але дядько має відвезти мене цією шкапою на станцію о сьомій!

— Не псуй задоволення. Пам’ятай: у тебе схильність до нерішучості — це єдине, що заважає тобі стати «світлом всього мого життя».

Еморі підвів коня впритул і, нахилившись, ухопив її за руку.

— Повтори, що я — світло твого життя! — Або зараз перетягну тебе, і будеш сумирно їхати позаду.

Вона усміхнено поглянула на нього і заперечно похитала головою.

— Давай! Хоча... краще не треба. Чому всі неймовірні речі такі незручні — як-от бійка, розвідка, катання на лижах у Канаді?

До речі, ми піднімаємось на Гарпер-Гілл. Нагадую — в нашій програмі він запланований на п’яту годину.

— Ти, мале чортеня! — обурився Еморі. — Ти хочеш, щоб я не спав усю ніч, а потім заснув у поїзді, як жалюгідний емігрант по дорозі в Нью-Йорк?

— Тихо... Хтось іде по дорозі, поїхали! Вйооо!

Із вигуками, які, мабуть, добряче налякали запізнілого подорожнього, вона завернула свого коня у хащі, і Еморі змушений був тюпачити за нею (як і всі ці три тижні).

Літо закінчилось. Він провів усі ці дні, спостерігаючи за Елі-нор. А вона, як граційний легкий Манфред, вибудовувала довкола химерні фантазійні піраміди, як збурений підліток, складаючи разом із ним вірші за обіднім столом.

О, скільки марнославства — Сто світлих літ назад... Він образ її вловлював Навпомацки, навгад... В очах її життя і смерть... Чи пам’ять збереже? Хотів — навік, та круговерть Змете усе... Невже? Мистецтво вічне. Згасне зір, Творіння зблідне лик... Та в римах неповторна мить Зостанеться повік... (Переклад С. Сулими)

Так він написав одного разу, коли думав, як прохолодно ми ставимося до «Темнокосої пані сонетів», і наскільки стерся з пам’яті її образ, увічнений видатним поетом. Напевно Шекспір хотів, щоб ця жінка жила вічно (судячи з божественного відчаю, з яким він складав свої творіння). А зараз вона нам навіть не цікава... Іронія в тому, що якби його більше хвилювала поезія, а не жінка, сонет був би тільки блідним зразком риторики, і через двадцять років їх би вже ніхто не читав.

То була остання ніч, коли він бачив Елінор. Зранку він від’їжджав до Нью-Йорка, і вони домовились покататися верхи на прощання під холодним місячним сяйвом. Вона хотіла поговорити (сказала: можливо, щоб востаннє в житті відчути себе розумною істотою, а не позувати). Тож вони звернули до лісу і півгодини їхали, не обмовившись ані словом, окрім хіба коли вона прошепотіла «Чорт!», налетівши на якусь гілку (а шепотіла вона так, як жодна інша дівчина не змогла б). Потім вони піднялись на пагорб Гарпера, спішившись із потомлених коней.

— Господи! Як тут тихо... — мовила Елінор. — У лісі не так порожньо...

— Ненавиджу ліс, — сказав Еморі, зіщулившись. — Усілякі хащі, кущі вночі... А тут так вільно і легко дихається.

— Довгий підйом довгим пагорбом...

— І холодний місяць цідить униз місячне сяйво...

— Але найголовніше — ти і я...

Було тихо, вони скрадалися вузькою стежкою, яка рідко бачила чиїсь сліди. Спинилися на краю урвища. Тільки поодинокі сільські хатинки, сріблясто-сірі у непорушному місячному сяйві, доповнювали рівний пустельний краєвид, позаду простягалася чорна смуга лісу візерунком на прозорому тлі, а згори — безмежжя крайнеба. Було так холодно, що холод в’ївся всередину і витер всі спогади про теплі колись ночі.