Романи

— Веллс. Я гадаю, ще Толстой та ще один чоловік — Едвард Карпентер. Я вже читаю більше року все стосовно тих питань, які вважаю найголовнішими.

— А поезія?

— Ну, щиро кажучи, не оте, що ви називаєте поезією. Ви, звичайно, обидвоє пишете і дивитесь на речі по-іншому. Вітмен — ось хто мене цікавить.

— Вітмен?

— Так, він був для мене певним етичним рушієм.

— Мені соромно зізнатися, але я повний нуль щодо Вітмена. А ти, Томе?

Том присоромлено махнув рукою.

— Правда, — продовжив Берн, — у нього є кілька досить занудних поем. Але я маю на увазі його творчість у цілому. Він грандіозний, як і Толстой! Вони обидвоє дивляться на речі ясно і якимось чином (хоча вони дуже різні) відстоюють однакові принципи.

— Ти мене збив з пантелику, Берне, — зізнався Еморі. — Я, звичайно, читав «Анну Каретну» і «Крейцерову сонату». Але Толстой пише переважно про російські реалії, наскільки мені відомо.

— Він — видатна особистість, що випереджає час на багато сотень років! — вигукнув Берн запально. — Ти коли-небудь бачив його фото — цю кудлату голову старця?

Вони прогомоніли до третьої — від біології до релігії, — і коли Еморі, тремтячи від холоду, заліз до ліжка, свідомість його була збуджена ідеями і відчуттям роздратування, що хтось інший знайшов стежку, якою він сам міг крокувати. Було очевидно, що Берн Голідей розвивається, як Еморі думав так само щодо себе. Досі він впадав у критичний скепсис стосовно всього, що траплялось йому на шляху, дійшовши висновку, що люди не змінюються. Він читав Шоу і Честертона просто для тренування мізків. А раптом усі його дотеперішні ментальні побудови здались йому зашкарублими і нікчемними, просто примарним досягненням... І понурим доказом тому слугував випадок минулої весни, що наповнив його ночі задушливим жахом і відібрав у нього сили молитися. Адже насправді він не був католиком. Але це був єдиний відомий йому хоч якийсь натяк на кодекс. Урочистий, ритуальний, парадоксальний католицизм, чиїм прихильником був Честертон, служниками — причесані граблями літератури Гюїсманс і Бурже, американським спонсором — Ральф Адамс Крам — низькопоклонник соборів тринадцятого століття. Для Еморі саме католицизм такого штибу був придатним для вжитку — без абатів, таїнств і жертв.

Він не міг спати, тож повернувся до своєї лампи для читання і дістав «Крейцерову сонату», уважно вишукуючи зародки Берно-вого ентузіазму. Бути таким, як Берн, видалось йому бажанішим, аніж бути просто розумним. Але... Він зітхнув, можливо, це ще один колос на глиняних ногах?..

Він згадав останні два роки. Берн тоді здавався йому нервовим першокурсником, вічно у поспіху, затінений особистістю свого брата. Але потім згадав один епізод, де Берн, як підозрювали, зіграв головну роль.

Декана Голістера застала за сваркою із водієм таксі велика група студентів (водій саме привіз його зі станції). У процесі суперечки декан заявив, що «він і сам може купити таксі». Він розплатився і вийшов геть. Але наступного ранку, зайшовши до себе в кабінет, на місці, де зазвичай стоїть стіл, він побачив... таксі із надписом «Власність декана Голістера. Куплено і оплачено». Два досвідчені умільці витратили півдня, щоб спочатку розібрати машину на деталі, а тоді зібрати (що тільки зайвий раз доводить, яким вигадливим може бути прояв гумору другокурсників під ефективним керівництвом).

Якось тієї самої осені Берн знову викликав сенсацію. Така собі Філліс Стайлз (любителька бігати на всі бали від коледжу до коледжу) не отримала свого щорічного запрошення на гру Гарвард—Принстон.

Кілька тижнів перед тим Джесс Ферренбі запросив її на якусь менш важливу гру і заручився допомогою Берна (з метою руйнації його відрази до жінок).

— Ти йдеш на гру із Гарвардом? — мав необачність запитати її Берн, просто щоб підтримати розмову.

— Якщо ти мене запросиш, — кокетливо підхопила вона.

— Авжеж, запрошу, — приречено відповів Берн. Він не тя-мився на лукавості жінок і був певен, що такий у неї звичний спосіб жартувати. Ще й години не минуло, як він зрозумів, що втрапив у пастку. Філліс вже скрутила його, повідомивши йому номер поїзда, на якому приїжджає, чим остаточно добила його. Він, власне, планував парубкувати весь вечір і розважатись із друзями з Гарварда, отож палко зненавидів Філліс.

— Ну, нехай начувається... — повідомив він юрму гостей, що увірвалась до його кімнати з метою веселих кпинів. — Це буде остання гра, на яку вона збаламутить чиюсь невинну душу.

— Але ж, Берне, чому ти її кликав, якщо вона тобі не сподобалась?

— Берне, насправді ти, мабуть, божеволієш від неї, ось у чому річ...

— Що ти робитимеш, Берне? Що можна вдіяти проти Філліс?

Але Берн тільки труснув головою і пробурмотів щось на зразок: «Вона ще побачить...»

Філліс весело несла всі свої двадцять п’ять літ, виринувши із поїзда. Але на пероні її зустріли скептичні позирки. То були Берн і Фред Слоун, виряджені, як блазенські клоуни на університетських плакатах. Вони вдягли ядучого кольору костюми із здоровенними ватяними підплічниками і штанами-галіфе. На головах у них були хвацько вдягнені університетські капелюхи із пришпиленими спереду оранжево-чорними спортивними стрічками, а з целюлоїдних комірців звисали яскраво-оранжеві краватки. На рукавах у них були чорні пов’язки з оранжевими «П», а в руках — тростини із прапором Принстона. Для повного ефекту шкарпетки і нагрудний носовичок були такого ж кольору. На брязкотливому ланцюжку красувався здоровенний злий кіт, розмальований під тигра.

Добра половина станції уже витріщалась на них, застрягши між співчутливим жахом і несамовитим реготом. А коли Філліс, роззявивши рота, наблизилась до них, ці двоє схилились у блазенському поклоні і виголосили своє привітання, голосно додаючи у кінці ім’я Філліс. Із помпою і гучними вітаннями її провели через кампус у супроводі галасливої ватаги під веселий сміх присутніх (половина з них уявлення не мала, що то був розіграш, вони гадали, що Берн і Фред, два університетських спортсмена, демонструють знайомій дівчині тутешні традиції).

Можна уявити собі почуття Філліс, коли її з парадом провадили біля трибун Гарварда і Принстона, де сиділи десятки її колишніх залицяльників. Вона намагалась іти хоч трошки попереду, або трохи позаду, але вони трималися поруч, щоб ні в кого не виникало сумнівів, із ким вона. Та ще й голосно вітались із своїми друзями з футбольної команди, поки вона ще могла розчути, як її знайомі перешіптуються: