Романи

— Кепські справи, це ж треба — Філліс чогось поперлась із цими двома...

Отакий був Берн — запально-жартівливий і водночас ґрунтовно-серйозний. Із цього коріння пробивалась та енергія, яку він намагався спрямувати на проблеми насущні...

Так минали тижні, але ті глиняні ноги, які буцімто тримали Берна, так і не завалились. Приблизно сотня першокурсників і старшокурсників вийшла із своїх клубів у пориві праведного гніву, і очільники клубів звернули на Берна свою найпідступнішу зброю — посміховище. Кожен, хто знав його, схилявся перед ним, він відстоював своє щоразу завзятіше. Але не кожен міг витримати батоги злих язиків, отож хто був слабший — не витримував.

— Тобі не жаль втрачати престиж? — запитався Еморі одного вечора. Вони вже почали навідувати один одного кілька разів на тиждень.

— Пусте. Та й що таке, зрештою, престиж?

— Дехто каже, що ти — політик-оригінал.

Він зареготав.

— Те саме мені сказав Фред Слоун сьогодні. Напевно, я таки нарвуся.

Якось після обіду вони заглибились у питання, яке давно цікавило Еморі, — співвідношення фізичних особливостей і природи людини. Берн торкнувся біологічної складової і сказав:

— Звичайно, здоров’я має значення — здорова людина має вдвічі більше шансів бути доброю.

— Я не погоджуюся з тобою, я не вірю у «жилаве християнство».

— А я вірю. Я гадаю, Христос мав передовсім велику фізичну витривалість.

— Не думаю, — заперечив Еморі. — Він занадто виснажливо працював. Я гадаю, що коли він сконав, то був понищеною людиною. Та й уславлені святі не були такими вже здорованями.

— А я гадаю, що були.

— Але, навіть приймаючи таку точку зору, я не думаю, що здоров’я має щось спільне із добротою. Звичайно, для страстотерп-ця важливо мати фізичну силу, щоб витримувати усілякі складні випробування. Але ота звичка новомодних проповідників, які, вдаючи мужність, горлопанять, що гімнастика врятує світ... — ні, Берне, це не для мене...

— Гаразд, давай облишимо цю тему. Ми так ні до чого не дійдемо. Окрім того, я ще сам не сформував для себе думку із цього питання. Але у дечому я таки впевнений: зовнішність теж багато важить.

— Невже? — жадібно стрепенувся Еморі.

— Безперечно.

— Ми з Томом уже склали певні уявлення, — погодився Еморі. — Ми взяли альбоми за останні десять років і розглядали фото Ради старшокурсників. Я знаю, ти не надто схвальної думки про цей «високий» орган, але у будь-якому випадку він втілює певний успіх. Отже, десь приблизно тридцять п’ять відсотків кожної групи — блондини із світлою шкірою, в той час як у Раді старшокурсників їх дві третини. Ми переглянули фотографії за останні кілька років. Нагадую: один із п’ятнадцяти блондинів на старших курсах потрапляє в раду, а з темноволосих — лише один із п’ятдесяти.

— Це схоже на правду, — погодився Берн. — Світловолосий — то вищий тип, якщо говорити загалом. Я якось докладав цю теорію до президентів Сполучених Штатів і з’ясував, що половина із них були світловолосими, при тому, що загалом в нашій расі переважають брюнети.

— Підсвідомо усі це визнають, — сказав Еморі. — Ти помітив, що коли йдеться про блондинів, то важливе уточнення. Якщо блондинка балакуча, ми називаємо її просто «лялькою», якщо блондин небагатослівний, ми вважаємо його тупуватим. Хоча у світі повно «мовчазних шатенів» і «млявих брюнеток», які не мають ані краплі розуму, але чомусь їх ніхто не звинувачує в обмеженості.

— А широкий рот і круте підборіддя та ще й великий ніс, без сумніву, є ознакою вищої породи.

— Я не впевнений... — Еморі був за класичні риси обличчя.

— Так і є. Ось я покажу тобі. — Берн витягнув зі столу колекцію фотографій бороданів, кошлатих знаменитостей — Толстой, Вітмен, Карпентер та інші.

— Хіба вони не чудові?

Еморі ввічливо намагався вникнути, але не стримався і зайшовся сміхом.

— Берне, мені здається, то найповторніше товариство, яке я коли-небудь бачив. Товариство престарілих, направду!

— Та ні, Еморі. Ти поглянь на чоло Емерсона, вдивись уважніше в очі Толстого... — із докором сказав він.

Еморі заперечливо хитнув головою.

— Ні. Можеш казати, що вони видатні, чи ще щось. Але зовнішньо вони однозначно відразливі.

Берн без тіні збентеження любовно провів долонею по високих чолах і заховав стос фотографій у стіл.

Вечірні прогулянки були одним із його улюблених занять, і якогось вечора він намовив Еморі скласти йому компанію.

— Ненавиджу темряву! — віднікувався Еморі. — Колись так не було, хіба що коли моя уява домальовувала собі щось. Але зараз — справді ненавиджу, просто як дурень.

— У цьому немає ніякого сенсу, ти ж знаєш!

— Можливо.

— Ходімо отуди, — запропонував Берн, — а потім через ліс, там є декілька стежок.

— Щось мене це не дуже приваблює... — неохоче зізнався Еморі, — але гаразд, ходімо.

Вони вирушили бадьорим кроком. Десь на годину їх поглинула жвава суперечка, аж поки вогні Принстона не перетворились у білі плями позаду них.

— Будь-яка людина з уявою приречена боятися, — вагомо виголосив Берн. — Я також колись боявся гуляти вночі. Тепер розповім, чому зараз я можу гуляти будь-де і не боятися.

— Давай... — Еморі не терпілося довідатися. Вони підійшли впритул до лісу, Берн почав виразно і впевнено.

— Я приходив сюди сам уночі, десь три місяці тому, і завжди зупинявся на тому перехресті, яке ми зараз проминули. Попереду загрозливо вимальовувався ліс, як тепер, у темряві, вили собаки, і не було жодних ознак живої душі. Звичайно, ліс населився для мене усілякими примарами, як для тебе зараз, правда ж?

— Так і є... — зізнався Еморі.