Цент на двох

— О, вечірки наганяють на мене нудьгу, — вигукнув Перрі. — Мені нудно від них. Здається, у свій час я ними переситився.

— Можливо, ти їдеш на вечірку до Говарда Тейтса?

— Та ні, кажу тобі… Мене від них нудить.

— Ти правий, — заспокійливим тоном сказав Мейсі, — у Тейтса зазвичай самі студенти.

— Та я кажу тобі….

— Я гадав, ти все одно підеш до одного з них. Знаю з газет, що ти не проґавив там жодного Різдва.

— Хм, — похмуро прохрипів Перрі.

Він більше ніколи не піде на жодну вечірку. В його свідомості крутилася класична фраза — ця сфера його життя тепер є закритою, закритою! Коли чоловік говорить про якусь тему «закрито, закрито», можете бути впевнені, що якась жінка її двічі, так би мовити, закрила. Перрі також виношував іншу класичну думку про те, наскільки боягузливим є самогубство. Ця благородна думка була теплою та надихаючою. Подумайте лишень про всіх прекрасних людей, яких ми могли б втратити, якби самогубство було не таким боягузливим явищем!

Минула година, і о шостій вечора Перрі втратив схожість із привабливим юнаком з реклами лініменту. Він радше був схожий на чернетку коміксу про заворушення.

Чоловіки горлали імпровізовану пісню, яку Бейлі щойно вигадав:

Один бовдур Перрі, готельний черв’як,

відомий міський чаювальник,

до цього всерйоз не підходить ніяк —

коліно його натреноване добре.

і ложка з серветки не падає попри

навколишній регіт похвальний.

— Річ у тому, — із почуттям власної значущості промовив Перрі, який щойно зачесав волосся гребінцем Бейлі й намагався зав’язати на ньому помаранчеву краватку, щоб отримати схожість із Юлієм Цезарем, — що ви, хлопці, не розумієтесь на співі. Як тільки я кидаю ваш унісон та затягую партію тенора, ви лізете туди ж!

— Я природний тенор, — серйозно зауважив Мейсі. — Треба лишень тренуватися, голос розвивати, ось і все. Дар від Бога, як моя тітка усім каже. У її розумінні я вже добрий співак.

— Співаки, співаки… усі ми хороші співаки, — зауважив Бейлі, який у той момент розмовляв телефоном. — Ні, не кабаре; я хочу яйце. Я маю на увазі, хочу до якогось собачого клерка, який пропонує гостям їжу. Їжу! Я хочу….

— Юлій Цезар, — оголосив Перрі, обертаючись від дзеркала. — Людина залізної волі та суворих принципів.

— Замовкни! — процідив Бейлі. — Кажіть, це містер Бейлі! Приготуйте нам грандіозну вечерю. Що не будь на Ваш смак. Просто зараз!

Він з деякими труднощами з’єднав трубку та гачок, а потім зі стиснутими губами та виразом урочистої напруженості в очах підійшов до нижньої шухляди комода і відкрив його.

— Подивіться! — наказав він. У руках Бейлі тримав вкорочений одяг з рожевої тканини джингам.

— Штани, — серйозно вигукнув він. — Подивіться і на це!

Наступними були рожева блуза, червона краватка та комірець Бустера Брауна.

— Дивіться! — повторив він. — Костюм для циркового балу Таунсендів. Я зображатиму хлопчика, який несе воду для слонів.

Перрі був неабияк вражений, попри свій настрій.

— А я буду Юлієм Цезарем, — оголосив він після хвилини зосередженості.

— А ти що, теж підеш? — здивувався Мейсі.

— Я? Звичайно, я піду. Ніколи не відмовляю собі у вечірках. Вони заспокійливо діють на нервову систему, як, до речі, і селера.

— Цезар! — знущався Бейлі. — Ти не можеш бути Цезарем! Він ніяк не в’язжеться із цирком. Цезар — це щось із Шекспіра. Будь краще клоуном.

Перрі похитав головою.

— Ні-і-і…. Тільки Цезар.

— Цезар?

— Звичайно. Колісниця….

У голові Бейлі майнула думка.

— Це правильно. Гарна ідея!

Перрі оглянув кімнату.

— Ти позичиш мені халат і цю краватку, — сказав він нарешті.

Бейлі уважно поглянув на нього.

— Ні, не підійде.

— Авжеж, це все, що мені потрібно. Цезар був варваром. Ну справді, мене ж не виженуть, якщо я прийду в образі Цезаря, навіть якщо той і був варваром.

— О ні, — заперечив Бейлі, повільно хитаючи головою. — Краще замов щось пристойне у костюмера. У Нолака.

— У нього, напевно, вже зачинено.

— Дізнайся краще. Раптом ні?.

Після плутаної п’ятихвилинної розмови телефоном тихий, утомлений голос зумів переконати Перрі, що той розмовляє з містером Нолаком, і що через бал Таунсендів костюмерна працюватиме до восьмої. Упевнившись у цьому, Перрі з’їв велику кількість філе-міньйону і випив свою третину останньої пляшки шампанського. О чверть на дев’яту чоловік у високому циліндрі, який стояв навпроти «Кларендону», бачив, як він намагався завести свій родстер.

— Заглух, — констатував Перрі. — Це все через мороз. Холодне повітря….

— Невже?

— Точно кажу. Холодне повітря вивело його з ладу.

— Не можете ніяк завести його?

— Ніяк…. Нехай вже стоїть тут до літа! Одного спекотного серпневого дня розморозиться стовідсотково.

— Збираєтесь його тут залишити?

— Звісно. Нехай собі стоїть. Будемо на нього ловити злодіїв по гарячому. Подайте таксі.

Чоловік у високому циліндрі викликав таксі.

— Куди Вам, містере?

— Їдьмо до костюмера Нолака.

Місіс Нолак була невисокою і нескладною на вигляд. По закінченні світової війни протягом деякого часу вона належала до однієї з нових національностей. Через нестабільність європейської ситуації вона ніколи відтоді не була повністю впевнена, хто вона насправді. Костюмерна, у якій вони з її чоловіком щоденно працювали, була похмурою і досить чудернацькою, сповненою різноманітних обладунків та костюмів китайських мандаринів, а також величезних, підвішених до стелі птахів з пап’є-маше. На невиразному тлі дивились на відвідувача безліч безоких масок, з усіх боків підіймалися скляні вітрини, повні корон і скіпетрів, коштовностей і вражаючих корсажів. Були там і фарби, і накладне волосся, і перуки усіх кольорів.

Коли Перрі увірвався до костюмерної, місіс Нолак завершувала, як вона гадала, останні клопоти напруженого дня у шухляді, повній рожевих шовкових панчох.

— Вам щось треба? — песимістично запитала вона Перрі.

— Хочу костюм Юліуса Гура, візника.

Місіс Нолак вибачилась, але усі костюми візника давно були узяті в оренду.

— Це Ви для циркового балу Таунсендів?

— Так, для нього.

— Вибачте, — сказала вона, — але сумніваюся, що лишилося щось, пов’язане з цирком.

Тож не все було так просто.