Цент на двох

До похмурої кімнати над гаражем Тіллі цілий день знизу долітали гуркіт, пирхання і спів негрів-мийок ззовні, коли вони повертали шланг на машини. Це була безрадісна кімната квадратної форми, у якій стояло тільки ліжко і обшарпаний стіл з пів дюжиною книг — «На повільному поїзді через Арканзас» Джо Міллера, «Люсіль» у старому виданні, сповненому поміток старомодним почерком; «Очі світу» Гарольда Белл Райта, і старовинний англіканський молитовник, датований 1831 роком, з підписом Аліси Пауелл на форзаці.

Він увімкнув свою єдину електричну лампу. Коли джеллібін зайшов у гараж, небо на сході було сірим, але тепер воно стало насиченим і яскраво-блакитним. Джим знову вимкнув світло, підійшов до вікна, і, обпершися ліктями до підвіконня, замилувався чудовим початком ранку. У ньому прокинулися емоції, і першою з них стало відчуття марності, тупий біль від суцільної сірості його життя. Він раптом відчув навколо себе стіну, яка його огородила від навколишнього світу і була настільки ж відчутна, як біла стіна його майже порожньої кімнати. І через відчуття цієї стіни зникла уся романтика його існування, невимушеність, безтурботна безглуздість, дивовижна відкритість життю. Той джеллібін, що гуляв вештався по Джексон Стріт і ліниво наспівував пісню, відомий в кожному магазині та вуличному кіоску, завжди радий привітати будь-кого та обмінятися місцевим дотепом, часом сумний, але то лише через нудьгу — той «джеллібін» раптом зник. Власне ця назва стала якимось докором та банальністю. З потоком прозрінь він збагнув, що Мерріт повинен зневажати його, що світанковий поцілунок Ненсі міг викликати навіть не ревнощі, а лише зневагу до Ненсі, яка настільки опустилася. А джеллібін зі свого боку продемонстрував заради неї усього лише сумнівну майстерність, якій навчився у гаражі. Аби вона лишилася чистою, він взяв плями на себе.

Сонячна блакить з вікна наповнила кімнату, він підійшов до свого ліжка і кинувся на нього, люто стиснувши краї.

— Я її кохаю, — голосно вигукнув він, — Боже!

І щойно він це вигукнув, щось у ньому ніби звільнилося, ніби зник у горлі ком, який стирчав там до того. Почало розвиднюватись, світанок засяяв для нього по-новому, і, перевернувшись обличчям у подушку, він почав ридати.

О третій годині дня по залитій сонцем Джексон Стріт ледве тягся Кларк Дерроу. Джеллібін, який стояв на узбіччі, привітав його, зануривши пальці в кишені жилету.

— Привіт! — гукнув Кларк, хвацько зупинивши поруч свій «форд». — Тільки-но прокинувся?

Джеллібін похитав головою.

— Я навіть не лягав. Мене щось гнітило, тож я вранці зробив довгу заміську прогулянку. Щойно повернувся.

— Мене це чомусь не дивує…. Я теж як не свій.

— Розмірковую над тим, щоб поїхати з міста, — продовжував джеллібін, занурений у власні думки. — На мене чекає велика ферма дядька Дуна. Гадаю, мені варто туди навідатись і трохи йому допомогти. Все ж я занадто довго тинявся без діла.

Кларк мовчав, а джеллібін продовжував:

— Я розмірковую, можливо, після смерті тітки Меймі я міг би вкласти ці гроші у ферму і щось з цього мати. Уся моя рідня походила звідти. Там колись було велике господарство.

Кларк подивився на нього з цікавістю.

— Це смішно, — констатував він. — Мені теж нелегко після вчорашнього, то й що?

Джеллібін вагався.

— Не знаю, — почав він повільно, — здається, розмова з тією дівчиною, яка минулої ночі згадала про даму на ім’я Діана Меннерс — англійську леді — наштовхнула мене на такі рішення!

Він витягнувся і дивно подивився на Кларка:

— У мене ж колись і сім’я була, — зухвало промовив він.

Кларк кивнув.

— Знаю.

— І я останній із них, — продовжував джеллібін, голос його злегка підвищився, — і я, виявляється, нічого не вартий. Мене кличуть джеллібіном, як останнього нікчему. Люди, які не мали нічого у той час, коли мої рідні були заможними, задирають носа, коли проходять повз мене на вулиці.

Кларк мовчки слухав.

— Отже, я закінчив. Я їду вже сьогодні. І повернусь у це місто джентльменом.

Кларк дістав хустку і витер піт.

— Ти не єдиний, кого це вразило, — похмуро зізнався він. Ці дівчата… чого тільки не викинуть! Шкода лишень що таке не приховаєш.

— Ти маєш на увазі, — здивовано промовив Джим, — що вся інформація просочилася?

— Просочилася? Як вони могли тримати це у таємниці! Про це буде повідомлено сьогодні в газетах. Доктор Ламар повинен якось врятувати своє ім’я.

Джим поклав руки на борти машини й стиснув метал довгими пальцями.

— Ти маш на увазі, що Тейлор розслідував ці чеки?

Настала черга Кларка здивуватися.

— Ти не чув, що сталося?

Вражені очі Джима були достатньою відповіддю.

— А що, — драматично оголосив Кларк, — ці четверо взяли ще одну пляшку «кукурудзи», напилися і вирішили шокувати місто, — тож Ненсі та той хлопець Мерріт одружилися сьогодні о сьомій ранку.

У металі під пальцями джеллібіна з’явилося незначне поглиблення.

— Одружилися?

— Звісно. Ненсі протверезіла і помчала назад до міста, плачучи і перелякавшись до смерті, стверджувала батькові, що все це було помилкою. Спершу доктор Ламар збожеволів і збирався вбити Меррітта, але нарешті вони це якось владнали, і Ненсі та Мерріт поїхали о другій тридцять на поїзді до Савани.

Джим закрив очі й з зусиллям подолав раптову слабкість.

— Це кепсько… знаю, — сказав Кларк з філософським виразом на обличчі. — Я маю зараз на увазі не весілля — вважаю, тут нічого такого, хоча, мабуть, Ненсі анітрохи його не любить. Але настільки нашкодити своїй родині — це злочин для такої симпатичної дівчини.

Джеллібін відпустив автомобіль, в який міцно вчепився до того, і відвернувся. Знову у ньому щось відбувалося, якась незрозуміла, але майже хімічна зміна.

— Куди ти? — спитав Кларк.

Джин обернулася і розсіяно глянув через плече.

— Час іти, — пробурмотів він. — Занадто довго був без сну; відчуваю себе хворим.

— О…