Цент на двох

— Я не бачила його ідіотську маленьку тачку принаймні два тижні.

Раптом запанувала тиша. Джим обернувся і побачив у дверях людину невизначеного віку.

Голос Кларка подолав незручність.

— Ви не приєднаєтесь до нас, містере Тейлор?

— Дякую.

Містер Тейлор опустився усією своєю небажаною сутністю на стілець.

— Прийдеться, мабуть, бо маю чекати, доки мені дістануть трохи бензину. Хтось невдало пожартував з моєю машиною.

Очі його підозріло звузились і прискіпливо оглянули одного за одним усіх присутніх. Джим задався питанням, що Тейлор міг почути із дверного отвору, — і спробував пригадати сказане.

— Сьогодні мій день, — проспівала Ненсі, — ставлю п’ятдесят центів!

— Зараз вони зникнуть! — раптом огризнувся Тейлор.

— Оце так, містере Тейлор, я й не знала, що ви граєте в кості! — Ненсі була у захваті від того, що він сів і миттєво урівняв її ставку. Вони відверто не недолюблювали одне одного з тієї ночі, коли Ненсі рішуче відкинула низку його досить настирливих залицянь.

— Добре, дітки, зробіть це для своєї мами. Лише одна маленька сімка. — воркувала Ненсі до кубиків.

Вона таємниче потрясла руками і кинула кості на стіл.

— А-а-а! Я підозрювала. А тепер стільки ж і долар зверху!

Після п’яти пасів на її користь Тейлор виглядав безнадійним невдахою. Вона продовжувала метати, і після кожного успіху Джим помічав вираз тріумфу на її обличчі. Ненсі подвоювала ставки з кожним кидком — така вдача навряд чи могла тривати довго.

— Краще будь обережна, — боязко застеріг її він.

— О, подивись лишень, — прошепотіла вона.

На кубиках було вісім, і вона оголосила свій номер.

— О, вісімко, не змушуй себе довго чекати!

Вісімка слухняно лягла на стіл. У почервонілої Ненсі була вже майже істерика, але їй все ще везло. Вона все підвищувала ставки, не бажаючи зупинятися. Тейлор роздратовано барабанив пальцями по столу, але продовжував гру.

Тоді Ненсі спробувала викинути десятку і програла. Тейлор завзято схопив кубики. Він метав у бентежній тиші, яку порушував лише стукіт гральних костей.

Тепер кості знову були у Ненсі, але вдача її підвела. Минула година. Кості переходили від одного гравця до іншого. Але ось виграв Тейлор і почав вигравати раз у раз. Нарешті вони були квити — і Ненсі втратила свої останні п’ять доларів.

— Візьміть мій чек, — швидко сказала вона, — на п’ятдесят, і зіграємо на всі!

Голос у неї був трохи невпевнений, і рука дрижала.

Кларк обмінявся непевним, але стривоженим поглядом з Джо Юінгом. Тейлор знову кинув кості. У нього був чек Ненсі.

— Граємо ще? — із дикістю у голосі запитала вона. — Ось чек з іншого банку, але яка різниця, який банк — гроші скрізь однакові.

Джим зрозумів: справа у «старій добрій кукурудзі», якою він її пригощав. Він хотів наважитися і втрутитися — дівчина такого віку та положення навряд чи могла мати два банківські рахунки. О другій ночі він більше не стримувався.

— Дозволиш мені викинути їх за тебе? — запропонував він, і його низький лінивий голос трохи напружився.

Раптом сонна і безвольна, Ненсі кинула кубики перед собою.

— Гаразд, друже! Як каже леді Діана Меннерс, «Метай, джеллібіне». Моя вдача мене підвела.

— Містере Тейлор, — сказав Джим необачно, — ставлю готівку проти одного з цих чеків.

Пів години по тому Ненсі нахилилася і поплескала його по спині.

— От хто вкрав мою вдачу! — Вона проникливо кивала головою.

Джим згріб зі столу останній чек, поклав його разом з іншими, порвав їх у конфетті та розкидав по підлозі. Хтось почав співати, і Ненсі, перевернувши стілець, підвелася на ноги.

— Леді та джентльмени, — оголосила вона. — Леді — це ти, Мерілін. Я хочу, щоб усі знали, що містер Джим Пауелл, відомий «джеллібін» цього міста, є винятком із великого правила — «пощастило в кубиках — пощастило в коханні». Насправді я… — я кохаю його. Леді та джентльмени, Ненсі Ламар, знаменита темноволоса красуня, яку часто представляють у «Геральді» як одну з найпопулярніших представниць молоді, оскільки в даному конкретному випадку часто фігурують інші дівчата. Так ось, вона хоче оголосити — хоче оголосити, у будь-якому разі, джентльмени..... — Вона раптово почала падати. Кларк зловив її і відновив рівновагу.

— Перепрошую, — засміялася вона, — вона схиляється перед... схиляється перед... неважливо... Вип’ємо за джеллібіна... містера Джима Пауелла, короля усіх джеллібінів.

А за кілька хвилин, коли Джим з капелюхом у руках чекав на Кларка у темряві того самого куточка на ґанку, куди Ненсі приходила шукати бензин, вона раптово з’явилася біля нього.

— Джеллібіне, — сказала вона, — ти тут, Джеллібіне? Я думаю... — Її легка нестійкість здавалася чимось схожим на сон. — Гадаю, ти заслуговуєш на один з моїх найсолодших поцілунків, Джеллібіне.

За мить її руки були на його шиї, а губи притиснулися до губ Джима.

— Я дикунка яких мало, Джеллібіне, але ти підтримав мене у скрутний момент.

Потім вона пішла вниз від веранди галявиною. де гучно стрекотали цвіркуни. Джим побачив, як з парадних дверей вийшов Мерріт і щось їй сердито сказав — почув, як Ненсі засміялася, і, відвернувшись, пішла до машини. Мерілін та Джо вийшли слідом, сонно наспівуючи пісню про «Дитя джазу».

Вийшов Кларк і приєднався до Джима на сходах.

— Усі добряче напідпитку, — позіхнув він. — Мерріт явно не в гуморі. Він, безумовно, кине після цього Ненсі.

На сході вздовж поля для гольфу ніч почала відступати перед легким сірим килимом туману. Коли двигун прогрівся, компанія в машині почала хором прощатися.

— На добраніч усім, — гукнув Кларк.

— На добраніч, Кларку.

— На добраніч.

Запанувала тиша, а потім тихий, щасливий голос додав:

— На добраніч, джеллібіне.

Під їхні прощання машина рушила. Півень на фермі через дорогу сумно кукурікнув та замовк, і останній темношкірий офіціант загасив за ними світло на ґанку. Джим і Кларк неквапливо пішли до «форда». Тишу порушував тільки хруст гравію під їхніми черевиками.

— О, брате! — тихо зітхнув Кларк, — як ти вправно з цими костями!

Було все ще досить темно, тож він не вгледів рум’янець на тонких щоках Джима і тим більш не здогадувався, що причиною був незнайомий до того сором.