Цент на двох

Верблюжа спина

Втомлений читач, замилене око якого на мить затримається на наведеній вище назві, вважатиме її суто метафоричною. Історії про чашку та губу, фальшиву монету чи нову мітлу рідко мають щось спільне з чашками, губами, монетами чи мітлами. Але ця історія — виняток. У ній йдеться про реальну, видиму і неосяжну, як саме життя, верблюжу спину.

Почавши з шиї, ми доберемося до хвоста. Я хочу познайомити вас із містером Перрі Паркхерстом двадцяти восьми років, адвокатом з Толедо. У Перрі гарні зуби, гарвардський диплом і проділ посередині на голові. Ви вже зустрічали його раніше — у Клівленді, Портленді, Сент-Полі, Індіанаполісі, Канзас-сіті тощо. Бейкер Бразерз з Нью-Йорку роблять паузу у піврічній подорожі Заходом лише задля того, аби одягнути його у моделі з останньої колекції. «Монморансі та Ко.» відправляють свого представника кожні три місяці, аби переконатися, що у нього достатня за сьогоднішніми тенденціями моди кількість маленьких проколів для шнурків на взутті. Він володіє вітчизняним родстером, незабаром в нього з’явиться і французького виробництва, якщо він житиме достатньо довго, і, безсумнівно, навіть китайський танк, якщо той увійде у моду. Перрі схожий на молодика з реклами, який натирає лініментом свої засмаглі груди й щороку їздить на Схід задля зустрічі зі своїми однокласниками.

Хочу також познайомити вас із його Коханням. Її звати Бетті Меділл, і вона, мабуть, мала б непоганий вигляд у кіно. Батько їй щомісяця дає триста доларів на вишуканий одяг, а ще вона має темні очі та волосся, і віяло з кольорового пір’я. Тепер кілька слів про її батька, Сайруса Меділла. Попри те, що він за всіма ознаками звичайна жива людина, проте, як не дивно, добре відомий у Толедо за прізвиськом «містер Алюміній». Але коли він сидить у своєму клубі з кимось із товарищів на прізвиська «містер Залізо», «містер Біла Сосна» або «містер Латунь», вони нічим не відрізняються від нас із вами, ну хіба що виглядають більш переконливо, якщо ви розумієте, про що я.

Тоді під час різдвяних святкувань 1919 року, що відбувалися в Толедо, за участю цих непростих людей відбулися сорок одна звана вечеря, шістнадцять танців, шість обідів, чоловічих та жіночих, дванадцять чаювань, чотири офіційні прийняття, два весілля та тринадцять партій у бридж. Саме сукупний ефект від цього спонукав Перрі Паркхерста двадцять дев’ятого грудня прийняти одне важливе рішення.

Дівчина Меділл погоджувалася стати його дружиною, але незабаром в неї почалися сумніви. Вона так добре проводила час, що їй важко було наважитися на такий вирішальний крок як весілля. Тим часом їхні таємні заручини вже настільки затягнулися, що здавалося, ніби одного дня вони луснуть. Низенький чоловік на ім’я Уорбертон, який був завжди у курсі всіх подій, переконав Перрі показати їй, який він супермен, — взяти ліцензію на шлюб, завітати до будинку Меділл і сказати, що їй доведеться одразу вийти за нього заміж або відмовитися назавжди. Тож він запропонував себе, своє серце, ліцензію та ультиматум, і протягом п’яти хвилин вони опинились у розпалі жорстокої сварки зі сплесками відкритої ворожнечі, які зазвичай відбуваються ближче до кінця усіх довгих воєн та сутичок. Це призвело до визнання однієї з тих жахливих помилок, коли двоє закоханих людей раптом замовкають, холодно дивляться одне на одного і починають розуміти, що все це було помилкою. Пізніше вони, як правило, міцно цілуються і запевняють одне одного, що то була його вина. «Скажи, що я у всьому винний! Скажи, що це так! Я хочу почути, як ти це кажеш!»

Але в той час, коли у повітрі вже затремтів дух примирення і кожен з них якоюсь мірою затягував його, аби повніше та сентиментальніше насолодитися ним пізніше, коли воно настане, їх перервав телефонний дзвінок говіркої тітки, і Бетті поринула у розмову з нею на довгі двадцять хвилин. Наприкінці вісімнадцятої хвилини Перрі Паркхерст, спонуканий гордістю, підозрою та приниженою гідністю, одягнув довге хутряне пальто, світло-коричневий м’який капелюх і вийшов за двері.

«Це кінець», — бурмотів він роздратовано, сівши у свій автомобіль та намагаючись його завести. «Це кінець — якщо мені доведеться вмовляти тебе зрушити з місця, чорт забирай!» Це стосувалося його автомобіля, який стояв якийсь час на холоді, і потребував терпіння, аби прогрівся мотор.

Перрі поїхав до центру міста — точніше потрапив у снігову колію, яка привела його саме туди. Зсутулений біля керма, він був занадто розчарований, щоб піклуватися про те, куди саме їде.

Перед готелем «Кларендон» його з тротуару привітав гидкий чолов’яга на ім’я Бейлі, який мав великі зуби, жив у готелі й ніколи не був закоханий.

— Перрі, — тихо промовив Бейлі, коли родстер під’їхав до нього біля узбіччя, — у мене є шість літрів найдешевшого шампанського, яке ти коли-небудь пробував. Третя частина твоя, Перрі, якщо ти піднімешся по сходах і допоможеш нам з Мартіном Мейсі випити його.

— Бейлі, — напружено процідив Перрі, — я вип’ю твоє шампанське… вип’ю кожну його краплину. Мені байдуже, якщо це може мене вбити.

— Замовкни, бовдуре! — лагідно пробелькотів гидкий Бейлі. — Вони не додають у шампанське деревний спирт. Це доводить, що світові вже понад шість тисяч років. Він настільки древній, що пробка скам’яніла. Треба витягнути її кам’яним свердлом.

— Мені вистачить піднятися сходами, — заперечив Перрі — і ця пробка, побачивши, що у мене зараз на серці, сама звідти вислизне, співчуваючи мені.

В кімнаті нагорі було повно невинних готельних фотографій маленьких дівчат, які їли яблука, сиділи у гойдалках і розмовляли з собаками. Іншими «прикрасами» були краватки, розкидані усюди, та рожевощокий чоловік, який читав не менш рожеву газету, присвячену дамам у рожевих панчохах.

— Вам що, довелося їхати по шосе та об’їзними шляхами? — почав рожевий, докірливо дивлячись на Бейлі та Перрі.

— Вітаю, Мартіне Мейсі, — коротко перервав його Перрі, — де це шампанське кам’яного віку?

— До чого поспіх? Зрозумій, це не наліт, а неформальні посиденьки.

Перрі повільно занурився у крісло і невдоволено подивився на розкидані краватки.

Бейлі неквапливо відчинив двері гардеробу і виніс шість привабливих на вигляд пляшок.

— Знімай цю кляту шубу! — знову звернувся до Перрі Мартін. — Або, можливо, ти хотів би, щоб ми відкрили всі вікна?

— Дай краще мені шампанського, — втомлено промовив Перрі.

— Підемо сьогодні ввечері на цирковий бал Таунсендів?

— Тільки не я!

— Ти там був чи що?

— Угу.

— Чому б знову не піти?