Цент на двох

— Я знала дівчину, — згадала Марсія, — яка брала білети на найдешевші місця мюзик-холу, коли їй було шістнадцять. Вона була настільки зашорена на собі, що ніколи не могла сказати «шістнадцять», не додавши перед цим «тільки». Тож нам нічого не лишалося як називати її «Тільки Джессі». І вона дотепер так каже — тільки вже далеко не так натхненно. «Тільки» — це погана звичка, Омаре. Звучить як алібі.

— Мене звати не Омар.

— Я знаю, — погодилася Марсія, кивнувши головою, — вас звуть Горацій. Я просто називаю Вас Омаром, бо Ви нагадуєте мені перського філософа.

— І у мене немає ваших листів. Сумніваюся, чи я коли-небудь зустрічався з Вашим дідом. Насправді я думаю, дуже малоймовірно, що Ви й самі жили у 1881 році.

Марсія подивилася на нього здивовано.

— Я — у 1881 році? Чому Ви такий упевнений у цьому! Я була у другому складі, коли секстет Флородори ще навчався у монастирі. Я була першою нянькою Джульєтти у виконанні місіс Сол Сміт. А ще, Омаре, я була співачкою у їдальні під час війни 1812 року.

У Горація в голові блиснула раптова думка, і він усміхнувся.

— Вас у це втягнув Чарлі Мун?

Марсія загадково оглянула його.

— Хто такий Чарлі Мун?

— Низенький такий — широкі ніздрі — великі вуха.

Вона витяглася на кілька сантиметрів і втягнула носом повітря.

— В мене немає звички роздивлятися ніздрі своїх друзів.

— То це був Чарлі?

Марсія закусила губу — а потім позіхнула.

— О, змінімо тему, Омаре. Адже за хвилину я почну хропіти у цьому кріслі.

— Так, — серйозно відповів Горацій, — Юм нерідко має снодійний ефект.

— А хто це — Ваш друг?

Раптом Горацій Тарбокс рішуче підвівся і почав ходити по кімнаті, засунувши руки у кишені. Це був ще один його спосіб самовираження.

— Мені байдуже, — сказав він так, ніби розмовляв сам із собою, — абсолютно. Не те щоб я був проти Вашого перебування тут — ні. Ви досить привабливе створіння, але мені не подобається, що Вас посилає сюди Чарлі Мун. Я що — лабораторна миша, на якій можуть експериментувати прибиральники та усілякі там хіміки? Чи Ви гадаєте, я такий кумедний? Чи я схожий на бостонського коміка з гумористичних журналів? Чи є у цього молодика Муна з його вічними казками про його тиждень у Парижі, якесь право на….

— Ні, — рішуче перебила Марсія. — Ви теж такий милий... Ідіть сюди і поцілуйте мене. Нумо!

Горацій різко зупинився перед нею.

— Нащо мені Вас цілувати? — здивовано запитав він. — Ви так легко зі всіма цілуєтеся?

— А чому б і ні, — непохитно визнала Марсія. — У цьому все моє життя — просто ходити й цілувати людей!

— Ну, — рішуче відповів Горацій, — треба зауважити, Ваші життєві цінності жахливо спотворені! По-перше, сенс життя — не тільки в цьому, а по-друге, я не буду Вас цілувати. Це може стати звичкою, а я не вмію позбуватися звичок. Цього року я маю звичку лежати у ліжку до сьомої тридцяти.

Марсія з розумінням кивнула.

— Ви коли-небудь розважалися? — спитала вона.

— Що ви маєте на увазі під розвагою?

— Слухайте, — суворо сказала Марсія, — Ви мені подобаєтесь, Омаре, але я хотіла б, щоб Ви поводилися так, ніби у тому, про що ми говоримо, є сенс. Таке враження, ніби Вам є що сказати, але варто промовити кілька слів, як Ви засмучуєтесь, ніби програли парі. Я лише запитала, чи Ви коли-небудь розважалися.

Горацій похитав головою.

— Пізніше, можливо, — відповів він. — Розумієте, я — план. Я — експеримент. Я не кажу, що не втомлююсь від цього часом — дійсно втомлююсь. Але… о, я не можу цього пояснити! Навряд чи те, що ви з Чарлі Муном називаєте «веселим», є таким для мене.

— Будь ласка, поясніть.

Горацій поглянув на неї, почав говорити, а потім, передумавши, знов закрокував по кімнаті. Після невдалої спроби визначити, дивиться на неї він чи ні, Марсія усміхнулася до нього і повторила.

— Будь ласка, поясніть.

Горацій обернувся.

— Якщо я це зроблю, Ви пообіцяєте сказати Чарлі Муну, що мене тут не було?

— Так….

— От і добре. Ось моя історія: в дитинстві я був «чомучкою». Мене все цікавило — як обертаються колеса…все. Мій батько був молодим професором економіки в Принстоні. Він виховав мене в системі, у якій намагався, як міг, відповісти на кожне моє запитання. Моя реакція на це наштовхнула його на ідею провести експеримент с приводу раннього розвитку. Допомогло те, що у бійках з дітьми у мене були понівечені вуха — я переніс сім операцій у віці від дев’яти до дванадцяти років. Звичайно, це віддалило мене від інших хлопців і призвело до передчасного дорослішання. У будь-якому випадку, поки моє покоління захоплювалося оповіданнями Дядька Ремуса, я сумлінно насолоджувався Катулом в оригіналі.

Він трохи помовчав, відкашлявся і продовжив.

— Я здав іспити в коледжі, коли мені було тринадцять років, бо не міг утриматися. Моїми головними помічниками були професори, і я надзвичайно пишався тим, що мав прекрасний інтелект, бо, хоча і був обдарованим, проте в усьому іншому був звичайним підлітком. У шістнадцять років я втомився від іміджу дивака — мені здавалося, що хтось жахливо помилився. Але оскільки вже встиг досягти досить багато, вирішив довести справу до кінця, здобувши ступінь магістра мистецтв. Головним інтересом у моєму житті є вивчення сучасної філософії. Я реаліст школи Антона Лор’є — з додаванням філософії Бергсона — і мені за два місяці виповниться вісімнадцять років. Це все.

— Ух! — вигукнула Марсія. — Цього достатньо! Ви чудово все розклали по поличках.

— Тепер Ви задоволені?

— Ні, Ви ще не поцілували мене.

— Це не входить у мої плани, — заперечив Горацій. — Зрозумійте, що я не прикидаюся, ніби вищий за все людське. Це все теж має бути, але…

— О, не будьте настільки розсудливим!

— Але я інакше не можу.

— Як я ненавиджу цих прагматиків!

— Запевняю, я... — почав Горацій.

— О, замовкніть!

— Моя раціональність …

— Я нічого не казала про Вашу національність. Ви ж американець, так?

— Так. Є й домішка бразильської крові.

— Мені цього достатньо. У мене є ідея: хочу бачити, як Ви робите щось, що Вам не притаманно. Я хочу упевнитися, що у Вас з цією — як Ви там казали — домішкою бразильської крові, може бути бодай щось людське.

Горацій знову похитав головою.

— Я не буду Вас цілувати.

— Життя моє згаяне, — трагічно пробурмотіла Марсія. — Я кинута жінка. Тепер я житиму, не маючи жодного поцілунку від «бразильських домішок».

Вона зітхнула.

— Хай там що, Омаре, Ви прийдете подивитися моє шоу?