Страница 76 из 96
— Яке шоу?
— Я грішна актриса з «Додому, Джеймсе»!
— Оперета?
— Так. Репетиції йдуть безперервно. Один із персонажів — бразильський рисовий плантатор. Це може Вас зацікавити.
— Я колись бачив «Циганку», — згадав Горацій. — Мені вона навіть сподобалось.
— То Ви прийдете?
— Ну, я... я...
— О, розумію — Ви маєте їхати до Бразилії наприкінці тижня.
— Зовсім ні. Я був би радий прийти.
Марсія заплескала в долоні.
— І Ви не пожалкуєте! Я відправлю для Вас квиток — на четвер вечір, добре?
— Нащо, я….
— Домовились! Четвер, вечір.
Вона підвелася і, підійшовши близько до нього, поклала йому обидві руки на плечі.
— Ви мені подобаєтеся, Омаре. Вибачте, що я намагалася Вас розвеселити. Гадала, Ви холодний, але насправді Ви милий хлопець.
Він подивився на неї саркастично.
— Я на кілька тисяч поколінь старший за Вас.
— Що ж, Ви добре збереглися.
Вони серйозно потиснули одне одному руки.
— Мене звати Марсія Медоу, — вимовила вона рішуче. — Запам’ятайте — Марсія Медоу. І я не скажу Чарлі Муну, що бачила Вас.
Невдовзі, коли вона була вже майже внизу, перестрибуючи щораз три сходинки, до її вух долетів голос, що кликав її зверху: «Зачекайте…»
Марсія зупинилась, підвела очі й вгледіла темну нахилену постать вгорі.
— Зачекайте! — знову покликав «вундеркінд». — Ви мене чуєте?
— Я слухаю, Омаре...
— Сподіваюсь, у Вас не склалося враження, буцімто я вважаю поцілунки чимось нікчемним?
— Які можуть бути враження!? Ти навіть не поцілував мене! Не хвилюйся, бувай!
Двоє дверей біля неї з цікавістю відчинились на звук жіночого голосу. Зверху пролунав боязкий кашель. Підібравши спідниці, Марсія мерщій подолала останні сходинки, після чого її ззовні поглинуло темне повітря Коннектикуту.
Горацій крокував підлогою свого робочого кабінету. Час від часу він кидав погляд на Берклі, що чекав на нього у своїй солодкій темно-червоній респектабельності з відкритою книгою на підлокітнику. І раптом він виявив, що траєкторія його руху наближала його щоразу ближче до Юма. У Юмі з’явилося щось дивне і незнайоме то того. Здавалося, у ньому все ще вгадувався прозорий силует, і якби Горацій сів, він би відчував, ніби сидить на колінах у дами. І хоча він не міг пояснити, що саме змінилося, але ця зміна була — доволі невідчутна для проникливого розуму, проте цілком реальна. Юм випромінював зараз щось таке, що за всі двісті років свого існування не випромінював ніколи.
Від Юма йшов аромат троянди.
У четвер ввечері Горацій Тарбокс сидів в п’ятому ряду біля проходу і дивився «Додому, Джеймсе». Як не дивно, він визнавав, що йому подобається. Цинічних студентів поруч із ним дратувало його визнання уголос жартів, перевірених часом, за традицією Гаммерштейна. Але Горацій схвильовано чекав, коли Марсія Медоу заспіває свою пісню у джазовому стилі «Незграбний дирижабль». Коли вона таки з’явилася, сяюча під недбало накинутим капелюхом з квітами, його охопило тепле сяйво, а коли пісня закінчилася, він не долучився до бурхливих оплесків, бо почувався дещо онімілим.
В антракті після другої дії поруч із ним матеріалізувався білетер, який уточнив, чи він містер Тарбокс, а потім передав йому записку, написану круглим дівочим почерком. І доки білетер терпляче очікував на відповідь у проході, Горацій розгублено почав її читати.
«ДОРОГИЙ ОМАРЕ! Після виступу я зазвичай страшенно голодна. Якщо ти бажаєш задовольнити цю мою потребу в гриль-барі «Тафт», просто повідом містеру, який приніс тобі цього листа.
Твій друг, МАРСІЯ МЕДОУ.»
— Скажіть їй, — він закашлявся, — скажіть їй, що все буде добре. Я зустріну її перед театром.
Білетер гордовито посміхнувся.
— Я гадаю, вона мала на увазі, щоб Ви підійшли до службового входу.
— І… де це?
— Ззовні. А тоді ліворуч і вниз по алеї.
— Що?
— Вийдіть з театру, поверніть ліворуч! І далі вниз по алеї!
Гордовитий білетер відійшов. Позаду Горація хмикнув один з першокурсників.
Пів години по тому, сидячи у «Тафт Гріль» навпроти копни волосся природного світлого кольору, «вундеркінд» говорив дивні речі.
— Чи потрібно тобі танцювати в останній дії? — щиро спитав він. — Я маю на увазі, чи звільнять тебе, якщо відмовишся це робити?
Марсія усміхнулась.
— Але він чудовий! Мені подобається його танцювати.
І тоді Горацій повівся досить нетактовно.
— Я гадаю, зараз ти його зненавидиш, — лаконічно зауважив він. — Люди, які сиділи позаду мене, активно обговорювали твоє декольте.
Марсія зашарілася.
— Це вище за мене, — швидко відповіла вона. — Танець для мене — це лише своєрідний акробатичний трюк. Господи, це досить важко зробити! Я щовечора втираю лінімент у плечі протягом години.
— Ти отримуєш задоволення, перебуваючи на сцені?
— Так, авжеж! Я звикла, що люди дивляться на мене, Омаре, і мені це дійсно подобається».
— Хм! — Горацій замислився.
— То все бразильська кров?
— Хм! — повторив Горацій, а потім після паузи: — Де проходитимуть подальші покази?
— У Нью-Йорку.
— Як довго?
— Хто знає. Можливо, впродовж зими.
— О!
— Поглянь на мене, Омаре, невже я тебе не цікавлю? Тут, звісно, не настільки затишно, як у твоїй кімнаті, чи не так? Хотіла б я, щоб ми зараз опинилися там.
— Тут я почуваюся ніяково, — зізнався Горацій, нервово озирнувшись.
— Шкода! Як на мене, ми досить добре порозумілись.
У той момент він раптом здався Марсії настільки нещасним, що вона змінила тон і, потягнувшись, погладила його руку.
— Ти коли-небудь запрошував актрису на вечерю?
— Ні, — з жалем промовив Горацій, — і більше ніколи цього не робитиму. Не знаю, чому я прийшов сьогодні ввечері. Тут, під усіма цими вогнями та серед люду, який сміється і базікає, я відчуваю себе абсолютно чужим. Я не уявляю, про що нам говорити.
— Ми можемо поговоримо про мене. Минулого разу ти розповів свою історію. Отже, зараз моя черга.
— Чудово.