Цент на двох

Голова і плечі

У 1915 році Горацію Тарбоксу виповнилося тринадцять років. У той час він склав вступні іспити до Принстонського університету та отримав оцінку А — відмінно — за знання творчості Цезаря, Цицерона, Вергілія, Ксенофона, Гомера, а також з алгебри, геометрії на площині, стереометрії та хімії.

Два роки по тому, якраз тоді, коли Джордж М. Коен писав свою відому пісню «Там», Горацій був лідером другого курсу за декількома позиціями й занурився в дипломну роботу на тему «Силогізм як застаріла схоластична форма», а під час битви біля Шато-Тьєррі сидів за своїм столом, вирішуючи, чи варто чекати до свого сімнадцятого дня народження, перш ніж розпочати серію есе на тему «Прагматична упередженість нових реалістів».

Згодом якийсь газетяр сповістив його, що війна закінчилася, і він був радий, бо це позначало, що видавці «Піт Бразерз» випускатимуть своє нове видання «Трактат про удосконалення розуму» Спінози. Війни у цьому розумінні були досить корисним явищем, привчаючи молодь до самостійності або до чогось подібного, але Горацій відчував, що ніколи не зможе пробачити президентові, що той дозволив духовому оркестру грати під його вік­ном у ніч фальшивого перемир’я, через що він не включив до тези на тему «Німецький ідеалізм» три важливі речення.

Наступного року Горацій поїхав до Єлю, щоб отримати ступінь магістра мистецтв.

Тоді він був сімнадцятирічний, високий і худорлявий, із короткозорими сірими очима та виглядом, ніби він немає нічого спільного з тими простими словами, які вимовляє.

— Я ніколи не відчував, що розмовляю з ним, — казав професор Діллінгер співчутливому колезі. — Складається враження, ніби я розмовляю з його представником. Мені завжди здається, що зараз він скаже: «Ну, я запитаю в себе і сповіщу Вас».

А потім, так само безтурботно, як ніби Горацій Тарбокс був паном Біфом-м’ясником або паном Хетом-кравцем, життя охопило його, повело, розтягнуло та розгорнуло, як шматочок ірландського мережива на розпродажі в суботу після обіду.

Аби дотриматися літературної етики, я повинен додати, що все це трапилося тому, що коли ще в колоніальні часи засмаглі піонери приїхали на досить вільну місцевість у штаті Коннектикут і запитали один одного: «Що ми тут будуватимемо?», найдосвідченіший серед них відповів: «Побудуймо місто, в якому театральні менеджери зможуть випробувати постановки музичних комедій!» Згодом вони заснували там Єльський коледж для цієї мети — історія, яку знає кожен. Одного разу у грудні в історичному театрі «Шуберт» була прем’єра спектаклю «Додому, Джеймсе», і всі студенти кликали на біс Марсію Медоу, яка заспівала в першій дії пісню «Незграбний дирижабль», а в останній виконала знаменитий чуттєвий та відвертий танець.

Марсії було дев’ятнадцять. У неї не було крил, але глядачі загалом погодились, що таким ангелам, як вона, крила не дуже й потрібні. Вона була природною білявкою і на вулицю опівдні виходила без макіяжу. У всьому іншому вона здавалася не кращою за більшість жінок.

Чарлі Мун пообіцяв їй п’ять тисяч пачок цигарок Pall Mall, якщо вона завітає до Горація Тарбокса, над­зви­чайного вундеркінда.

У Шеффілді Чарлі обіймав високу посаду, а з Горацієм вони були двоюрідними братами, любили й піклувалися один про одного.

Цей вечір у Горація був особливо напруженим. Йому не давала спокою неспроможність француза Лор’є оцінити значущість нових реалістів. Насправді його єдиною реакцією на глухий, але настирливий стукіт під час його роздумів було припущення, що стукіт існує лише для вух, які його чують. Він помічав, як дедалі більше схиляється до прагматизму. Але в той момент, хоч Горацій і не міг про це збагнути, він із винятковим прагненням рухався до чогось зовсім іншого.

Стукіт — минуло три секунди — і знов стукіт.

— Заходьте, — пробурмотів занурений у свої думки Горацій.

Він почув, як двері відчинилися, а потім зачинилися, але, нахилившись до своєї книги у великому кріслі перед каміном, навіть не підвів очі.

— Залиште на ліжку в іншій кімнаті, — розсіяно промовив він.

— Що саме залишити на ліжку?

Марсії Медоу доводилося досить голосно висловлюватися за допомогою пісні, але у розмові голос її був схожий на переливи арфи.

— Випране.

— Я не можу.

Горацій нетерпляче заворушився у кріслі.

— Цікаво, чому?

— Бо в мене його немає.

— Хм! — гордовито хмикнув він. — Припустимо, Ви повернетесь і принесете його.

Навпроти каміну було ще одне м’яке крісло. Він звик пересаджуватись у нього у другій половині вечора заради різноманітності та бажання трохи розім’ятися. Одне крісло він назвав Берклі, інше — Юмом. Раптом він почув звук, схожий на шурхіт, а далі ніби прозору фігуру, що сідає у Юма. Він підвів погляд.

— Ну, — сказала Марсія з милою посмішкою, яку зазвичай демонструвала у другому акті («О, отже герцогу сподобались мої танці!»), — Ну, Омаре Хайям, ось я поруч з Вами співаю в пустелі.

Горацій ошелешено витріщився на неї. Миттєва пі­доз­ра закралася до його голови, ніби гостя була лише при­­­видом його уяви. Жінки так просто не заходять у кім­­­нати чоловіків і не занурюються у їхніх Юмів. Жінки при­носять білизну, займають ваше місце у транспорті, а пізні­ше одружуються з вами, коли ви стаєте досить дорос­лим, аби навчитися розпізнавати їхні кайдани.

Ця жінка явно матеріалізувалася з Юма. Навіть її коричнева сітчаста сукня наче була єдиним цілим зі шкіряним підлокітником Юма! Якщо дивитися досить довго, то крізь її постать можна побачити Юма, і тоді він знову залишиться сам у кімнаті. Він потер кулаком очі. Йому таки варто знову зайнятися гімнастикою.

— О, заради Бога, не дивіться на мене настільки критично! — приємним голосом запротестувала примара. — В мене таке відчуття, ніби Ви бажаєте аби я зникла. І тоді від мене не залишиться нічого, крім тіні у Ваших очах.

Горацій закашлявся. Кашель був одним із двох можливих його проявів. Коли він говорив, ви забували, що у нього взагалі-то існує ще й тіло. Це було схоже на запис фонограми співака, якого вже давно немає на світі.

— Що Ви хочете? — запитав він.

— Мені потрібні листи, — мелодраматично заскиглила Марсія, — мої листи, які Ви купили у мого діда у 1881 році.

Горацій замислився.

— У мене немає Ваших листів, — спокійно промовив він. — Мені лише сімнадцять років. Мій батько народився лише третього березня 1879 року. Ви, певно, мене з кимось переплутали.

— Лише сімнадцять? — підозріло повторила Марсія.

— Тільки сімнадцять.