Цент на двох

Я, мабуть, простояв там хвилин п’ять. Я пам’ятаю, що перед військовим вербувальним пунктом, який щойно відкрився, стояло близько дюжини чоловіків, і пара з них почала кричати: «Приєднуйтесь до армії!». Це розбудило мене, і я, хвилюючись, рушив назад до банку. Усі мої думки перемішалися, я перебрав мільйон способів знайти цент, але серед них не було жодного, який здався зручним чи правильним. Я перебільшував важливість цієї втрати, і я перебільшував труднощі знайти інший, але ви просто повинні повірити, що мені все це здавалося настільки ж важливим, як ніби це було сто доларів.

— Потім я побачив пару чоловіків, що розмовляли перед кафе Муді, і впізнав одного з них — то був містер Берлінг, друг мого батька. Несподівано настало полегшення, можу вам сказати, і перш ніж я це зрозумів, я вже балакав з ним промовляючи так швидко, що він не міг зрозуміти, до чого саме я веду.

— Так, — сказав він, — ти ж знаєш, що я трохи глухий і не можу зрозуміти, коли ти так швидко говориш! Чого саме ти хочеш, Генрі? Скажи мені ще раз.

— Чи маєте ви з собою дріб’язок? — запитав я його так голосно, як тільки наважився. — Мені просто треба...

Потім я зупинився. Чоловік, який перебував за кілька футів, повернувся і дивився прямо на нас. Це був містер Дімс — перший віце-президент Національного бавовняного банку.

Хеммік зробив паузу, і було все ще достатньо світла, щоб Аберкромбі побачив, що він спантеличено хитає головою туди-сюди. Коли він говорив, у його голосі чулося болісне здивування, яке, здається, не покидало його протягом двадцяти років.

— Я ніколи не міг зрозуміти, що найшло на мене тоді. Я, мабуть, трохи збожеволів від спеки — це все, що я можу придумати. Замість того, щоб просто сказати «вітаю» містеру Дімсу, і сказати містеру Берлінгу, що я хотів позичити у нього пару центів на тютюн, тому що залишив гаманець вдома, я швидко відвернувся, метнувся, як блискавка, і почав швидко крокувати вулицею, відчуваючи себе злочинцем, якого ледь не спіймали.

— До того, як я здолав квартал, я вже шкодував. Я майже вже чув розмову, яка повинна була відбуватися між цими двома чоловіками: «Що ж це таке сталося з тим молодиком? — спитав містер Берлінг, не маючи на увазі жодної шкоди. — Підійшов до мене дуже схвильований і хотів дізнатися, чи є у мене гроші, а потім побачив вас і кинувся геть, наче божевільний».

— І я майже міг бачити, як великі очі містера Дімса звужуються від підозри, і спостерігати, як він підтягує штани й швидко рухається за мною. Зараз я був у справжній паніці, і без усякого сумніву. Раптом я побачив, як повз мене рухається легка кінна повозка, і впізнав Білла Кеннеді, мого друга. Я озвався до нього, але він мене не почув. Тоді я знову закричав, але він не звернув уваги, тож я почав бігти слідом за ним, гойдаючись з боку на бік, наче п’яний, і голосно кликати його кожні кілька секунд. Одного разу він озирнувся, але мене не побачив; він продовжував рухатись і зник з поля зору на наступному повороті. Я зупинився, бо був занадто слабкий, щоб йти далі. Я ось-ось збирався сісти на бордюр, щоб відпочити, і перше, що я побачив, коли озирнувся, — був містер Дімс, який йшов за мною так швидко, як тільки міг. Цього разу він був справжнім, а не наслідком моєї фантазії. Погляд у його очах яскраво демонстрував, що він дуже хоче дізнатися, що зі мною трапилося!

— Ось і все, що я добре пам’ятаю до того, як приблизно через двадцять хвилин я вдома намагався відкрити валізу пальцями, які тремтіли, як камертон. Перш ніж я зміг його відкрити, з’явився містер Дімс разом з полісменом. Я відразу почав говорити щось про те, що я не злодій, і намагався розповісти їм, що сталося. Але, мабуть, я був занадто знервований, і чим більше я говорив, тим гірше були мої справи. Коли мені нарешті вдалося розказати свою історію, вона здавалася божевільною навіть мені, — і це було правдою, правдою, саме так, як я розповідав, — кожне слово! — справа була в одному центі, який я загубив десь біля вокзалу…

Хеммік раптом замовк і почав досить гротескно сміятися — наче хвилювання, яке охопило його, коли він закінчив свою історію, було слабкістю, якої він соромився. Потім він продовжив з уявною байдужістю.

— Я не буду надавати подробиці того, що сталося далі, тому що нічого особливого не сталося —- принаймні, за тими мірками, за якими ви судите про події там, на Півночі. Це коштувало мені роботи, і моя репутація змінилася з хорошої на погану. Хтось перебільшив, хтось прямо збрехав, і склалося враження, що я втратив велику суму грошей банку і намагався це приховати».

— Після цього мені було дуже важко отримати роботу. Врешті решт я навіть отримав з банку заяву, яка спростовувала найгірші версії інциденту, але люди, які все ще цікавилися цим, говорили, що це сталося тому, що банк не хотів розголосу чи скандалу, а решта людей про це забула. Вони забули, що сталося, але добре пам’ятали, що була якась причина, згідно з якою я не був тим молодим хлопцем, якому можна довіряти…

Хеммік зробив паузу і знову засміявся, все ще без насолоди, але гірко, незрозуміло і з глибокою безпорадністю.

— Отже, як бачите, саме тому я не поїхав у Цинциннаті, — повільно сказав він. — Моя мати тоді була ще жива, і все це було для неї досить неприємним ударом. У неї була ідея — одна з тих старомодних південних ідей, що застрягають в головах тутешніх людей, — що я повинен залишитися тут, у місті, і довести, що я чесна людина. Це засіло у неї в думках, і вона чути не хотіла про мій від’їзд. Вона сказала, що день, коли я поїду звідси, стане для неї останнім днем. Тому я повинен був залишитися, поки не відновлю свою репутацію.

— Скільки ж часу це зайняло? — тихо запитав Аберкромбі.

— Близько десяти років.

— Ох ...

— Десять років, — повторив Хеммік, дивлячись у прийдешню темряву. — Це маленьке містечко, розумієте. Я кажу десять років, бо минуло приблизно десять років, перш ніж я почув останню згадку про той випадок. Але я був одружений задовго до цього; народилася дитина. Думки про Цинциннаті до того часу вже давно покинули мене.

— Звичайно, — погодився Аберкромбі.

Вони на хвилину замовкли, а потім Хеммік вибачливо додав:

— Це була досить довга історія, і я не знаю, чи це дійсно могло вас зацікавити. Але ж ви запитали мене…

— Це мене зацікавило, — ввічливо відповів Аберкромбі. — Це мене надзвичайно зацікавило. І зацікавило мене набагато більше, ніж я міг собі уявити.