Цент на двох

Хеммік задумливо, хоч і несвідомо, кивнув. Він ніколи над цим не замислювався, протягом більш ніж двадцяти років він не часто дотримувався якихось думок, окрім думок місцевої преси чи більшості, яка пристрасно з ними погоджувалась. У думці була певна розкіш, яку він ніколи не міг собі дозволити. Коли йому треба було вирішувати якісь справи, він або просто приймав їх, якщо вони були для нього зрозумілі, або відхиляв їх, якщо вони вимагали від нього розумової концентрації. І все ж таки він не був дурною людиною. Він був бідний, зайнятий і втомлений, і в його громаді взагалі не було ідей, навіть якщо він був здатний їх зрозуміти. Будь-яка ідея, яку він навіть не розглядав, була б для нього однаково незрозумілою. Він був закритою книжкою, наполовину наповненою погано друкованим, непов’язаним між собою сміттям чужих думок.

Його реакція на твердження Аберкромбі була надзвичайно простою. Оскільки зауваження походили від людини, що походила з Півдня за народженням, і яка була успішною — до того ж впевненою, рішучою, переконливою і прихильною до нього — він був схильний приймати їх без підозри чи обурення. Він узяв одну з сигар Аберкромбі й закурив її, все ще зберігаючи на обличчі вираз суворої й глибокої втоми, і спостерігав, як колір щезає з неба і сірі завіси опускаються.

Маленький хлопчик та його велосипед, дитина, її нянька, жалюгідне кошеня — всі вже давно пішли геть. У бунгало піаніно видавало гарячі стомлені ноти, які надихали цвіркунів змагатися з ними у звуках, а пискляві грамофони заповнювали інтервали уривками тьмяного регтайму, поки не створилося враження, що кожна вітальня на вулиці відкривається прямо у темряву.

— Що я насправді хочу дізнатися, — похмуро сказав Аберкромбі, — чому я відразу не зрозумів, що це містечко нікчемне. Цілком випадково я поїхав звідси, покладаючись на сліпий шанс, і так сталося, що той самий потяг, який забрав мене звідси, став моїм щасливим шансом. Людина, яка сиділа поруч мене, дала мені мій перший шанс у житті. — Його тон став обуреним. — Але ж я тоді думав, що тут все добре. Я б нікуди не поїхав, якби в середній школі я не потрапив у халепу — мене вигнали, і тато сказав мені, що більше не хоче бачити мене у своєму домі. Чому я не розумів, що тут взагалі не було нічого доброго? Чому я це не помічав?

— Ну, мабуть, ви ніколи не бачили нічого кращого? — м’яко припустив Хеммік.

— Це не виправдання, — наполягав Аберкромбі. — Якби я був придатний хоч на щось, я б знав. Насправді… на-справ-ді, — повторив він повільно, — я думаю, що в душі я був таким хлопчиком, який би жив і помер тут щасливим і ніколи не знав, що десь там існує щось краще. — Він повернувся до Хемміка з майже засмученим виглядом. — Мене хвилює думка, що моя… все, що трапилося зі мною, можна віднести до випадковості. Але я такий який є, я вважаю. В мене не було планів, як у Діка Віттінгтона — я поїхав з дому випадково.

Після цього зізнання він дивився у сутінки з сумним виразом обличчя, який Хеммік не міг зрозуміти. Він не міг зрозуміти усю важливість такого зізнання — насправді, з вуст такої людини, як Аберкромбі, це звучало дуже банально. І все ж таки він відчував, що якийсь прояв згоди з його боку є необхідним із ввічливості.

— Ну, — зізнався він, — у мене теж трапилося велике бажання поїхати на Північ. Але я цього не зробив. В цьому різниця між Вами та мною.

Аберкромбі напружено обернувся до нього.

— Справді? — з несподіваним інтересом запитав він. —Ви хотіли поїхати?

— Колись.

Після того, як Аберкромбі проявив такий інтерес, Хеммік почав надавати цьому питанню нове значення.

— Свого часу, — повторив він, ніби одиничність цього випадку, — це річ, про яку він часто замислювався.

— Скільки Вам було років?

— Хм… десь близько двадцяти.

— І чому це спало Вам на думку?

— Треба подумати, — замислився Хеммік. — Я не знаю, чи пам’ятаю досить впевнено, але мені здається, що коли я навчався в університеті (я навчався там два роки), один з професорів сказав мені, що розумний хлопчик повинен поїхати на Північ. За його словами, бізнес буде постійно зростати протягом наступних п’ятдесяти років. І я вирішив, що він правий. Приблизно тоді помер мій батько, тому я влаштувався на роботу кур’єром банку, і не мав особливого інтересу ні до чого, крім того, щоб заощадити достатню кількість грошей, щоб мати можливість відправитись на північ. Я думав, що зобов’язаний зробити саме так.

— Чому ж Ви не поїхали? Чому? — наполягав Аберкромбі засмученим тоном.

— Ну, — вагався Хеммік, — ну, я майже поїхав, але тоді не вийшло… і я не поїхав. Це взагалі смішна історія. Все почалося з найменшого, що можна собі уявити. Все почалося з монетки в один цент.

— З одного цента?

— Ось що саме було причиною — один маленький цент. Ось чому я не поїхав звідси, хоча і мав намір.

— Розкажи мені про це, чоловіче! — вигукнув його супутник. Він нетерпляче подивився на годинник. — Я хотів би почути цю історію.

Хеммік помовчав мить, затягнувшись сигарою.

— Ну для початку, — сказав він після паузи, — я запитаю Вас, чи пам’ятаєте ви щось з того, що сталося тут близько двадцяти п’яти років тому. Співробітник, на ім’я Хойт, касир Національного бавовняного банку, зник в один вечір, прихопивши близько тридцяти тисяч доларів готівкою. Так, чоловіче, тоді вони навіть не розмовляли ні про що інше. Це місто було повністю розхитане з цього приводу, і я думаю, ви можете собі уявити, яке збудження ця подія спричинила в усіх банках і особливо в Національному бавовняному.

— Я пам’ятаю.

«Ну, вони його спіймали й отримали більшість грошей назад, паніка припинилася, за винятком того банку, де все сталося. Здавалося, що вони ніколи до цього не звикнуть. Містер Дімс, перший віце-президент, який завжди був вельми добрим і порядним, дуже змінився. Він підозріло ставився до клерків, касирів, прибиральників, охоронця, більшості керівників, і так, Господи помилуй, я впевнений, що він пильно стежив навіть за самим президентом.

— Я не маю на увазі, що він просто насторожився — він прямо з глузду з’їхав з цього приводу. Він підходив і ставив дурні запитання, коли ви займалися своїми справами. Він навшпиньках заходив до кабінки касира і спостерігав за ним, нічого не кажучи. Якщо в бухгалтерії була якась помилка, він не тільки звільняв бухгалтера, він здіймав такий ґвалт, що хотілося заштовхнути його у сховище і замкнути за ним двері.