Цент на двох

— О, ви не потурбували! — поспішно сказала Хеммік. — Я не думаю, що хтось міг би влізти у цю стару комору. Я з’їхав звідси два місяці тому. Вони більше не збираються його здавати. У мене маленька дівчинка ось така, — він тримав руку паралельно землі й на невизначеній відстані, — і вона любить стару ляльку, що залишилася тут, коли ми переїхали. Почала плакати, щоб я пішов і пошукав.

— Ви раніше жили тут? — запитав Аберкромбі з цікавістю.

— Прожив тут вісімнадцять років. Переїхав сюди одразу після одруження, виховав у цьому будинку чотирьох дітей. Так, сер. Я знаю цю стару халупу. — Він стукнув по дверях будинку рукою. — Я знаю кожну дірку на його даху та кожну крихку дошку на його старій підлозі.

Аберкромбі мав гарний вигляд, не зважаючи на вік, і добре знав, що якщо він збереже певний уважний вираз на обличчі, то його супутник буде продовжувати говорити нескінченно.

— Ви з Півночі? — ввічливо запитав Хеммік, вибравши зі звичною точністю те місце, де хлипкі дерев’яні поручні могли б витримати його вагу. — Я так і думав, — продовжив він після кивку Аберкромбі. —Янкі відразу видно.

— Я з Нью-Йорка.

— Невже? — чоловік хитнув головою з невідповідною силою. — Я так туди і не дістався. Збирався поїхати кілька разів, перш ніж став одруженим, але так і не зібрався.

Він здійснив другий круг пальцем і хусткою, а потім, немов прийшовши раптом до рішення, сховав хустку в одній зі своїх кумедних кишень і простягнув руку до свого співрозмовника.

— Мене звати Хеммік.

— Радий познайомитися. — Аберкромбі прийняв руку, не піднімаючись. — Я — Аберкромбі.

— Сердечно радий познайомитися з вами, містере Аберкромбі.

Потім десь мить вони обоє вагалися, їхні обличчя набували дивно схожих виразів, брови зсунулися, а погляд був направлений у далечінь. Кожен напружувався, щоб змусити активуватися клітину у мозку, яка утримувала якийсь спогад, давно запечатаний і забутий. Кожен з них прочистив горло, поглянув у бік, знов на співрозмовника та розсміявся. Аберкромбі заговорив першим.

— Ми вже зустрічалися.

— Так, вірно, — погодився Хеммік, — але як це може бути? Це те, що я не можу зрозуміти. Ви ж з Нью-Йорка, кажете?

— Так, але я народився і виріс у цьому місті. Жив у цьому будинку, поки не поїхав звідси, коли мені було років сімнадцять. Власне кажучи, я Вас пам’ятаю — Ви були на пару років старші.

Хеммік знову замислився.

— Здається, — невпевнено сказав він, — я теж згадую. Я починаю згадувати. Я добре пам’ятаю Ваше ім’я, і, мабуть, це ваш батько орендував цей будинок, перш ніж я взяв його в оренду. Але все, що я можу згадати про Вас, це те, що там був хлопчик на ім’я Аберкромбі, і він поїхав звідси.

За кілька секунд вони вже розмовляли вільно. Обох потішило, що вони походять з одного будинку — особливо це сподобалось Аберкромбі, бо він був певною мірою марнославною людиною, і того вечора заглибився у спогади про власне походження з бідноти. Хоча для нього не були характерні пориви висловлюватись під впливом моменту, він вважав за належне якось дати зрозуміти через кілька речень, що через п’ять років після того, як він поїхав з дому та міста, він зміг перевезти батька та матір до себе в Нью-Йорк.

Хеммік прислухався до розповіді, приділяючи ту перебільшену увагу, яку чоловіки, які не процвітають, як правило, приділяють чоловікам, які досягли успіху. Він радо б продовжував слухати, якби Аберкромбі став розповідати більше, бо починав вже асоціювати його з тим Аберкромбі, який кілька років фігурував у газетах як голова транспортних компаній та фінансових комітетів. Але Аберкромбі через мить перейшов на менш особисті речі.

— Я зовсім забув, наскільки у вас тут спекотно. Я думаю, що я багато чого забув за двадцять п’ять років.

— Ну, сьогодні досить прохолодний день, — похвалився Хеммік. — Прохолодно. Я просто трохи перегрівся від ходьби, коли йшов сюди.

— Дуже спекотно, — наполягав Аберкромбі, постійно рухаючись. Потім він різко додав: — Мені тут не подобається Я нічого не відчуваю… Нічого… Мені було цікаво, чи я щось відчую, ось чому я приїхав. І тепер я знаю.

— Розумієте, — продовжував він нерішуче, — до останнього часу Північ була наповнена професіоналами з Півдня. Хтось щиро, хтось під настрій, але всі вимовляли вишукані монологи про красу своїх старих сімейних садиб, і всі підстрибували та починали підспівувати, відразу як тільки оркестр починав грати «Діксі». Розумієте про що я? — повернувся він до Хемміка. — Це стало чимось на кшталт банального жарту. Гадаю, я теж брав у цьому участь. Я теж підіймався, пітнів і аплодував, і я роздавав посади молодим людям без особливих причин, за винятком того, що вони стверджували, що походять з Південної Кароліни чи Вірджинії. — Він знову замовк, а потім раптово продовжив різко: — Але з мене досить. Я пробув тут шість годин і з мене досить.

— Занадто спекотно для вас? — з легким подивом запитав Хеммік.

— Так! Я відчув спеку, і я побачив чоловіків — ті дві-три дюжини нероб, що стояли перед магазинами на Джексон-стріт у солом’яних капелюшках, — додав він, з відтінком гумору. — Вони з тих, яких мій син називає «кишенькові нероби», розумієте про кого я кажу?

— Телепні, — суворо кивнув Хеммік, — ми називаємо їх «телепнями». Їх дійсно дуже багато. Більшість магазинів навіть мають оголошення із проханням до них там не стояти.

— Саме так і треба! — підтвердив Аберкромбі з відтінком роздратованості. — Так зараз виглядає Південь в моїх очах — худий, темноволосий молодий чоловік із пістолетом на стегні та з животом, повним кукурудзяного спирту, або якоїсь Дурно-коли, що притулився до стінки аптеки, чекаючи на наступне лінчування.

Хеммік заперечив, правда, із вибаченням у голосі.

— Але ж Ви повинні зважати, містере Аберкромбі, що ми тут не маємо особливих грошей ще з війни...

Аберкромбі відмахнувся від цього нетерпляче.

— О, я вже все це чув, —- сказав він, — і мені це набридло. Я також чув, що Південь вщент розбитий, допоки мені це теж не набридло. Франція та Німеччина не потребували п’ятдесяти років, щоб стати на ноги, а ваша війна у порівнянні з їхньою, як вулична бійка. І це не ваша провина, і не чиясь вина. Просто тут занадто спекотно, щоб ця місцина могла бути країною білої людини, і так буде завжди. Я хотів би побачити, як пакують два-три штати, повні темношкірих, і викидають їх геть із Союзу.