Страница 60 из 96
Цент на двох
Коли закінчився дощ, небо на заході стало жовтим, а повітря віяло прохолодою. По краю небрукованої вулиці червоним відтінку, що була заставлена дешевими бунгало 1910-х років, їхав маленький хлопчик на великому велосипеді. Його план мав певну монотонність. Щоразу як він долав близько ста ярдів, зіскакував, розвертав велосипед так, щоб той примикав до кам’яних східців, а потім знову заскочивши на нього, не без праці й поту, хлопчик відновлював свій шлях. В одному кінці його дороги була кольорова дівчинка чотирнадцяти років, яка тримала на руках анемічну дитину, а в протилежному — негодоване кошеня, яке сумно присіло на бордюрі. Окрім них, не було більше нікого.
Маленький хлопчик здійснив нелічену кількість подорожей, тому на нього вже не звертали уваги ані сумне кошеня з одного боку, ані картинно спокійна кольорова дівчинка — з іншого, коли йому довелося здійснити небезпечний поворот, щоб уникнути чоловіка, який раптово вийшовши з-за рогу вулиці. І хлопчику вдалося відновити рівновагу лише після хвилинної паніки.
Але якщо хлопця цей інцидент змусив боротися з земним тяжінням, то прибулець взагалі не звернув на нього уваги, він раптово зійшов з тротуару і з очевидним та особливим інтересом дивився на будинок, перед яким стояв. Це був найстаріший будинок на вулиці, обшитий дошками й накритий черепичним дахом. Це був будинок в самому справжньому сенсі цього слова — будинок, який дитина намалювала б на шкільній дошці. Він мав на собі відбиток часу, і це знаходило відображення навіть не в формі. Його зовнішній вигляд, очевидно, був лише гідною оболонкою для того, що ховається всередині. Будинок був старшим за навколишні бунгало приблизно років на тридцять, за винятком того, що навколишні бунгало відтворювали себе з величезною швидкістю, як ніби через якийсь неприродний союз з морськими свинками, і це був найпоширеніший тип будинку в країні. Тридцять років такі оселі задовольняли вимоги середнього класу — фінансові, бо були дешевими, естетичні, хоча були огидними. Це був будинок, побудований племенем, найбільш енергійні представники якого сподівалися або розбагатіти, або поїхати звідси. І було тим цікавіше, що при всій нестабільності старий будинок пережив стільки років і зберіг свою первозданну огидність і дискомфорт настільки очевидно незмінними.
Чоловікові був приблизно стільки ж років, скільки й будинку, тобто близько сорока п’яти. Але на відміну від будинку, він не був ні огидним, ні дешевим. Його одяг був надто гарним, щоб його було виготовлено за межами мегаполісу, мало того, він був настільки гарний, що неможливо було сказати, у якому саме мегаполісі він був виготовлений. Його звали Аберкромбі, і найважливіша подія його життя відбулася в будинку, перед яким він стояв. Він там народився.
Це було одне з останніх місць у світі, де він мав би народитися. Він думав про це протягом декількох років після цієї події, і він думав так і зараз — потворний будинок у південному містечку, де його батько володів часткою у продуктовому магазині. Відтоді Аберкромбі вже грав у гольф з президентом США і сидів між двома герцогинями за обідом. Йому було нудно з Президентом, йому було нудно, і його нітрохи не збентежило спілкування з герцогинями — але все ж таки ці два випадки його порадували й все ще тихенько лоскотали його наївне марнославство. Його радувало те, що він досяг так багато.
Кілька хвилин він дивився на будинок, не рухаючись, перш ніж зрозумів, що там ніхто не живе. Причиною того, що віконниці не були зачинені, було те, що їх просто не було, і з цієї пустки на нього сліпо дивилися сірі вікна. На подвір’ї розрослася трава, і слабкі зелені вуса вже проростали в широких щілинах доріжки. Але було очевидно, що будинок покинули нещодавно, бо на ґанку лежало пів дюжини газет, згорнутих у рулони для швидкої доставки, папір яких пожовк лише трохи.
Газети були зовсім не такі жовті, як небо, в той час, коли Аберкромбі піднявся на ґанок і сів на споконвічну лавку, бо на небі було помітно кожен відтінок жовтого кольору, кольору засмаги, кольору золота, кольору персиків. З іншого боку вулиці та поза порожньою ділянкою височіла суцільна стіна яскравих червоних цегляних будинків, і Аберкромбі здалося, що картина, яку вони окреслили, була прекрасною — теплий колір цегли та небо, свіже після дощу, мінливе та сіре, як у ві сні. Все життя, коли він хотів відпочити, він викликав у себе в уяві цей образ, який створювали для нього саме ці дві речі, коли повітря було ясним саме в таку годину. Тож Аберкромбі сидів там, думаючи про дні своєї молодості.
Через десять хвилин інший чоловік вийшов з-за рогу вулиці — зовсім інший чоловік, як за фактурою одягу, так і за фактурою душі. Йому було сорок шість років, він був пошарпаним трудягою, одружений на жінці, яка в дівочому житті, звісно, знала кращі дні. Цей останній факт може бути виділений червоним курсивом нужди.
Його звали Хеммік — Генрі У. або Джордж Д. або Джон Ф.
У племені, яке породило його, не вистачало фантазії, щоб марнувати її ані на його ім’я, ані на його зовнішній вигляд. Він був клерком на фабриці, яка виробляла лід для довгого літа на Півдні. Він був підлеглим людини, яка володіла патентом на консервування льоду, який, своєю чергою, відповідав лише перед Богом. Ніколи у своєму житті Генрі В. Хеммік не віднайшов нового способу рекламувати консервований лід, попри те, що пройшов старанно заочний курс з консервування льоду, таємно сподіваючись на партнерство. Він ніколи не поспішав додому до своєї дружини з криком: «Ти можеш найняти цього слугу, Нелл, я став генеральним менеджером!». Вам доведеться приймати його, як ви приймаєте Аберкромбі, таким, яким він є і буде завжди. Це історія змарнованих років.
Коли другий чоловік порівнявся з будинком, він звернув на доріжку і почав підійматися на хитливий ґанок, коли раптом з втомленим подивом помітив незнайомця, Аберкромбі, і кивнув йому.
— Добрий вечір, — сказав він.
Аберкромбі висловив свою згоду з цією думкою.
— Прохолодно, — другий чоловік обернув хустину навколо вказівного пальця і ніби набираючи номер на телефонному диску провів пальцем вздовж свого комірця. — Ви орендували цей будинок? — запитав він.
— Ні, насправді, я просто… відпочиваю. Вибачте, що потурбував — я побачив, що будинок був порожнім….