Цент на двох

Вона дісталася «Плаза». Фігура Скотта, який стояв, чекаючи її у переповненому вестибюлі, була уособленням твердості та надії.

— Підемо скоріше!, — скрикнула вона із замученою усмішкою. — Я відчуваю себе досить розбитою, і мені хочеться чаю.

Вона з’їла клубний сандвіч, трохи шоколадного морозива та шість чайних бісквітів. Вона могла з’їсти набагато більше, але не наважувалася. Сумні наслідки її голоду зникли, вона мусила повернутись у ситуацію і зіткнутися з цим життям, представленим гарним молодиком, який сидів навпроти, спостерігаючи за нею з емоціями, вираз яких вона не могла визначити за його рівним поглядом.

Вона не мала сил на тонкий погляд, проникливий і милий, який вона планувала продемонструвати.

— О, Скотте, — сказала вона тихим голосом, — я так втомилася.

— Втомилася від чого? — холодно запитав він.

— Від усього.

Настала тиша.

— Я боюся, — невпевнено сказала вона. — Боюся, що завтра не зможу з тобою зустрітися.

Зараз у її голосі не було жодного вдавання. Емоція була очевидною у звучанні кожного слова, без будь-якого наміру чи контролю.

— Я їду геть.

— Правда? Куди?

Його тон показав сильну зацікавленість, але вона здригнулася, відчувши, що крім інтересу нічого немає.

— Моя тітка повернулася. Вона хоче, щоб я відразу приєдналася до неї у Флориді.

— Хіба це не досить несподівано?

— Так.

— Ти скоро повернешся? — сказав він через мить.

— Не думаю, що так. Я думаю, що ми поїдемо до Європи з Нового Орлеана.

— Ох…

Знову настала пауза. Вона продовжувалася. У такий момент це було жахливо, вона знала про це. Невже вона програла? Однак вона все одно піде до кінця.

— Ти будеш сумувати за мною?

— Так.

Одне слово. Вона піймала погляд його очей, на мить замислившись, чи не помітить вона там більше, ніж той доброзичливий інтерес, потім вона знову відвела свій погляд.

— Мені подобається — тут, у «Плаза», — почула вона себе.

Вони говорили про такі речі. Згодом вона ніколи не могла згадати, про що саме вони говорили тоді. Вони говорили — навіть про чай, про відлигу, що закінчилася, і холод, що сходив назовні. На душі їй було сумно, і вона здавалася собі дуже старою. Вона нарешті піднялася.

— Мені треба йти, — сказала вона. — Я запізнюся на вечерю.

До останнього вона мала продовжувати — ілюзія, це було найважливіше. Втримати її горду брехню непорушною — тепер залишилось зовсім недовго. Вони пішли до дверей.

— Посади мене в таксі, — тихо сказала вона. — Я не відчуваю змоги йти.

Він допоміг їй. Вони потиснули руки.

— Прощавай, Скотт, — сказала вона.

— До побачення, Янсі, — повільно відповів він.

— З твого боку було дуже гарно. Я завжди буду пам’ятати, скільки гарного часу ти подарував мені за ці два тижні.

— Я робив це із задоволенням. Сказати водієві їхати до «Рітц»?

— Ні. Просто скажи йому їхати вздовж П’ятої. Я постукаю у скло, щоб він зупинився.

Вздовж П’ятої! Він міг подумати, можливо, що вона обідає на П’ятій. Який був би відповідний фінал! Їй було цікаво, чи був він вражений. Вона не могла чітко побачити його обличчя, бо повітря було темним від снігу, а її власні очі були розмиті сльозами.

— До побачення, — сказав він просто.

Він ніби усвідомлював, що будь-яке висловлення скорботи з його боку буде занадто прозорим. Вона знала, що він не хоче її.

Двері ляснули, машина рушила, заносячись по засніженій вулиці.

Янсі знесилено відкинулася назад у кут. Попри всі старання, вона не могла зрозуміти, де саме вона зазнала невдачі, або що саме змінило його ставлення до неї. Вперше в житті вона нібито запропонувала себе чоловікові, а він не хотів її. Навіть невпевненість її теперішнього становища здавалась меншою поруч із трагедією її поразки.

Вона дозволила машині везти себе далі — звичайно, холодне повітря — це те, що їй потрібно. Десять хвилин невпинно прослизнуло, перш ніж вона зрозуміла, що не має ані цента, щоб заплатити водієві.

— Це не має значення, — подумала вона. — Вони просто відправлять мене до в’язниці, і це місце для сну.

Вона почала думати про водія таксі.

— Він буде дуже злий, коли дізнається, бідолаха. Можливо, він дуже бідний, і йому доведеться самому платити за проїзд.

З невиразною сентиментальністю вона почала плакати.

— Бідний водій таксі, — вона говорила наполовину вголос. — О, людям зараз так важко — зараз такий важкий час!

Вона стукнула у віконце, і коли машина під’їхала до бордюру, вона вийшла. Вона була в кінці П’ятої авеню, було темно і холодно.

— Викликайте поліцію! — швидко скрикнула вона низьким голосом. — Я не маю грошей!

Водій таксі нахмурився.

— Нащо ж ви сідали?

Вона не помітила, що інший автомобіль зупинився приблизно за двадцять п’ять футів позаду них. Вона почула звуки кроків бігу по снігу, а потім біля її ліктя пролунав голос.

— Все гаразд, — сказав хтось таксисту. — Ось гроші.

Була передана банкнота. Янсі посковзнулася і ледь не впала, торкнувшись пальто Скотта.

Скотт знав — він знав, тому що він поїхав до Принстона, щоб зробити їй сюрприз, тому що незнайомець, з яким вона розмовляла у «Рітц», був його найкращим другом, тому що чек її батька на триста доларів був повернутий йому з позначкою «Немає коштів». Скотт знав — він знав увесь час.

Але він нічого не сказав, тільки стояв там, обіймаючи її однією рукою, коли від’їхав таксист.

— О, це ти, — тихо сказала Янсі. — Пощастило, що ти трапився поруч. Я залишила гаманець у «Рітц», як повна дурепа. Я роблю такі дурниці…

Скотт засміявся з деякою насолодою. Падав легкий сніг, і, щоб вона не ковзала у сльоті, він підхопив її й поніс назад до свого таксі, що чекало.

— Такі дурниці, — повторила вона.

— Спершу до «Рітц», — сказав він водієві. — Треба забрати речі.