Цент на двох

Коли кольори неба зів’яли й тьмяний блакитний змінився на свинцево-сірий, на палубі корабля було помітно якесь ворушіння, і вони побачили групу офіцерів, одягнених у білу форму, що зібралися біля борту. Вони мали в руках біноклі й уважно оглядали острів.

— Ось і все, — похмуро сказав Карлайл.

— Чорт! — прошепотіла Ардіта.

Вона відчула сльози, що збираються в її очах.

— Ми повернемося на яхту, — сказав він. — Я вважаю це краще, ніж бути впольованим, як опосум.

Покинувши плато, вони спустилися з пагорба, і, дійшовши до озера, були доставлені на яхту мовчазними неграми. Потім, бліді та втомлені, вони опустилися на канапи й чекали.

Через пів години, при тьмяному сірому світлі, в каналі з’явився ніс катера берегової охорони, на якому, вочевидь, побоювались, що бухта може виявитись занадто мілкою. З миролюбного вигляду яхти, чоловіка та дівчини на канапах та негрів, які з цікавістю притулились до поручня борту, на катері, вочевидь, зробили висновок, що опору не буде, бо два човни були недбало спущені на воду. На одному був офіцер і шестеро матросів у синіх кітелях, а в іншому — чотири веслярі та двоє сивих чоловіків у костюмах яхтсменів на кормі. Ардіта і Карлайл піднялися, і наполовину несвідомо рушили один до одного. Потім він зробив паузу і, несподівано поклавши руку в кишеню, витягнув круглий блискучий предмет і подав їй.

— Що це? — здивовано запитала вона.

— Я не впевнений, але зважаючи на напис російською всередині, це ваш обіцяний браслет.

— Як… Як взагалі...

— Він походить з одного з цих мішків. Розумієш, Кертіс Карлайл і Його Шість Чорних Приятелів посеред виступу в чайній кімнаті готелю на Палм-Біч раптом змінили інструменти на автомати й взяли натовп у заручники. Я взяв цей браслет у симпатичної, нарум’яненої жінки з рудим волоссям.

Ардіта нахмурилася, а потім посміхнулася.

— Так ось що ти зробив! Ти дійсно маєш сильну волю!

Він вклонився.

— Відома якість, що притаманна буржуазії, — промовив він.

А потім світанок динамічно прокотився по палубі, рішуче розкидавши тіні по кутках. Роса піднялася і перетворилася на золотисту мряку, тонку, як сон, огортаючи їх, поки вони не стали здаватись прозорими залишками пізньої ночі, нескінченно швидкоплинними й вже згасаючими. На якусь мить море і небо затамували подих, ніби світанок потримав рожеву руку над молодими устами життя, а потім з бухти жалібні скрипи кочетів і сплески весел.

Проти золотого горнила, що висіло низько на сході, їх дві витончені фігури раптом злилися в одну, і він цілував її розбещені молоді губи.

— Це ніби рай, — пробурмотів він через секунду.

Вона посміхнулася йому.

— Щасливий, чи не так?

Її зітхання було благословенням — екстатичною впевненістю, що зараз вона молода і вродлива настільки, наскільки це взагалі можливо. Ще одну мить життя було осяяним, час був фантомним, а їхня сила — вічною… а потім пролунав стук та скрип, коли човен торкнувся борту поруч.

Вгору по сходах злетіли двоє сивих чоловіків, офіцер та двоє матросів, які тримали у руках револьвери. Містер Фарнем склав руки на грудях і впер погляд у свою племінницю.

— Отже, — сказав він, повільно хитаючи головою.

Зітхнувши, вона зняла руки з шиї Карлайла, а її погляд, що змінився і став пустим, впав на присутніх. Дядько бачив, як її верхня губа повільно переходить у ту незадоволену гримасу, яка була йому так добре знайома.

— Отже, — жорстко повторив він. — Отже, це твоє уявлення про романтику. Втеча та інтрижка з піратом у відкритому морі.

Ардіта недбало глянула на нього.

— Який же ти старий дурень! — тихо сказала вона.

— Це найкраще, що ти можеш сказати?

— Ні, — сказала вона, ніби подумавши. — Ні, є щось інше. Є та відома фраза, якою я закінчувала більшість наших розмов за останні кілька років — заткнися!

І з цим вона повернулася, зневажливо поглянувши на всіх, включаючи двох старих, офіцера та двох моряків, і гордо пішла геть вниз по трапу. Але якби вона зачекала на мить довше, вона почула б від дядька щось зовсім незнайоме в більшості їхніх бесід. Він раптом весело розсміявся і до нього приєднався другий старий.

Останній жваво звернувся до Карлайла, який розглядав цю сцену з прихованою зацікавленістю.

— Ну, Тобі, — весело сказав він, — мій невиліковний, затятий романтичний переслідувач веселок, ти переконався, що вона саме та людина, яка тобі потрібна?

Карлайл впевнено посміхнулася.

— Ну, звісно, — сказав він. — Я був абсолютно впевнений відтоді, як вперше почув розповідь про її дикий норов. Ось чому я змусив Малюка запустити ракету минулої ночі.

— Я радий за тебе, — серйозно сказав полковник Морленд. — Ми тримались неподалік, на той випадок, якщо у вас виникнуть проблеми з цими шістьма неграми. І ми сподівалися, що ми знайдемо вас двох саме у такій компрометуючій ситуації, — зітхнув він. — Ну що ж, ви один одного варті!

— Ми з твоїм батьком цілу ніч чекали, сподіваючись на краще, а може, і на найгірше. Господь знає, що ти подобаєшся їй, мій хлопче. Вона мене зводила з розуму. Ти дав їй той російський браслет, який мій детектив дістав у тієї жінки Мімі?

Карлайл кивнув.

— Тс-с! — сказав він. — Вона повертається на палубу.

Ардіта опинилася на верхівці трапу і швидко мимоволі поглянула на зап’ястя Карлайла. Здивований вираз з’явився на її обличчі. На кормі негри почали співати, і прохолодне озеро бухти, свіже від світанку, безтурботно відлунювало їхніми низькими голосами.

— Ардіто, — невпевнено почав Карлайл.

Вона зробила хиткий крок назустріч йому.

— Ардіто, — повторив він, затримавши подих, — я мушу сказати тобі… правду. Це все була постанова, Ардіто. Мене звуть не Карлайл. Я Морленд, Тобі Морленд. Історія була вигадана, Ардіто, натхненна рідким повітрям Флориди.

Вона дивилася на нього, здивована, і здивування, невіра та гнів, швидкими хвилями пропливли по її обличчю. Троє чоловіків затамували подих. Морленд-старший зробив крок до неї; рот містера Фарнема трохи розтулився, бо він був у паніці, очікуючи на неминучий крах.

Але цього не трапилось. Обличчя Ардіти стало несподівано сяючим, і вона, посміхаючись, швидко направилась до молодого Морленда, дивилячись на нього без сліду гніву в сірих очах.

— Ти клянешся, — тихо запитала вона, — що це був цілком продукт твого власного мозку?

— Присягаюсь, — нетерпляче сказав молодий Морленд.

Вона опустила його голову донизу і ніжно його поцілувала.