Страница 43 из 96
— Хіба ж ні? Хіба ти не уявляєш, як ми подорожуємо усюди й витрачаємо гроші направо і наліво, стаючи кумирами усіх портьє й офіціантів? О, блаженні багаті за велінням духа свого, бо вони успадкують землю!
— Я щиро бажаю, щоб у нас все було саме так.
— Я кохаю тебе, Ардіто, — ніжно сказав він.
Її обличчя на мить втратило дитячий вигляд і стало напрочуд серйозним.
— Я люблю бути з тобою, — сказала вона, — більше, ніж з будь-яким чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала. І мені подобається твій погляд і твоє темне нестрижене волосся, і те, як ти перестрибуєш через борт, коли ми виходимо на берег. Насправді Кертіс Карлайл, мені подобаються абсолютно всі речі, які ти робиш, коли ти абсолютно природний. Я думаю, у тебе сильна воля, і ти знаєш, як я до цього ставлюсь. Іноді, коли ти поруч, я спокушаюся тебе раптом поцілувати й сказати тобі, що ти просто ідеалістичний хлопчисько з великою купою дурниць про кастові розбіжності у голові. Можливо, якби я була б трохи старша і трохи більш втомлена від життя, я б пішла з тобою. Але зараз, я думаю, я повернуся та вийду заміж за іншого чоловіка.
На протилежному березі сріблястого озера фігури негрів перекручувалися і викривлялися в місячному світлі, неначе акробати, які після надто довгого простою вимушені продемонструвати усі свої трюки у сплеску чистої надлишкової енергії. Однією групою вони крокували, плетучись концентричними колами, то із закинутими назад головами, то нахилившись над своїми інструментами, як фавни над своїми сопілками. А тромбон та саксофон невпинно скиглили змішану мелодію, іноді буйну та веселу, а іноді нав’язливу та жалібну, як танець смерті з самого серця Конго.
— Танцюймо! — вигукнула Ардіта. — Я не можу сидіти на місці, коли звучить такий ідеальний джаз.
Взявши її за руку, він вивів її на широку ділянку твердого піщаного ґрунту, який місяць заповнив своїм світлом з великою пишністю.
Вони рухались, мов нічні метелики, що пливли під густим туманним світлом. В той час, коли фантастична симфонія плакала і тріумфувала, коливалася та впадала у розпач, Ардіта втратила останні відчуття реальності, і віддала свою уяву мрійливим літнім ароматам тропічних квітів та нескінченному зоряному простору над головою, відчуваючи, що якби вона розплющила очі, то віднайшла б себе в танці з привидом у країні, створеною її власною фантазією.
— Це дійсно те, що я можу назвати ексклюзивним приватним танцем, — прошепотів він.
— Я відчуваю себе цілком божевільною… але приємно божевільною!
— Ми зачаровані. Тіні незліченних поколінь людожерів спостерігають за нами з висоти тієї скелі.
— І я закладаюся, що жінки-людожерки говорять, що ми танцюємо занадто близько, і що я виглядаю непристойно, прийшовши без кільця у носі.
Вони обидва тихо засміялися… а потім їхній сміх загинув коли вони почули, як на протилежній стороні озера тромбони зупинились посеред акорду, а саксофони видали здивований стогін і звук згас.
— Що сталося? — озвався Карлайл.
Через хвилину мовчання вони виявили темну фігуру чоловіка, який біг уздовж берега сріблястого озера. Коли він наблизився, вони впізнали Малюка, який перебував у стані надзвичайного збудження. З’явившись перед ними, він різко видихнув свою новину:
— Корабель десь за півмилі, сер. Мойсей, він стоїть на варті, каже, нібито корабель кинув якір.
— Корабель… що за корабель? — тривожно вимагав Карлайл.
Розпач пролунала у його голосі, і серце Ардіти стиснулось, коли вона побачила, що його обличчя раптом спохмурніло.
— Він каже, що не знає, сер.
— Вони спустили човен?
— Ні, сер.
— Ми піднімемося нагору, — сказав Карлайл.
Вони піднялися на пагорб мовчки, рука Ардіти все ще відпочивала в руці Карлайла, як це було, коли вони закінчили танцювати. Час від часу вона відчувала, що він нервово стискає її руку так, як ніби він забув, що все ще тримає її; було трохи боляче, але вона не робила жодних намагань забрати руку.
Здавалося, пройшла година, перш ніж вони дійшли до вершини й обережно пробралися через освітлене плато до краю обриву. Після одного короткого погляду Карлайл мимоволі тихо скрикнув. Це був катер берегової охорони з шестидюймовими гарматами, встановленими на носі та кормі.
— Вони знають! — сказав він, уривчасто дихаючи. — Вони знають! Вони якимось чином втрапили на наш слід.
— Ти впевнений, що вони знають про прохід? Вони, можливо, лише стали поруч, щоб зранку оглянути острів. Звідти вони не могли побачити отвір у скелі.
— Могли у біноклі, — сказав він безнадійно. Він подивився на наручний годинник. — Зараз уже майже дві години ночі. Вони нічого не будуть робити до світанку, це точно. Звичайно, завжди існує слабка вірогідність, що вони просто чекають на інший корабель, або транспорт з вугіллям.
— Я думаю, ми можемо залишитися тут.
Минали години, і вони лежали поруч у повній тиші, уклавши підборіддя на руки, як сплячі діти. Позаду них сиділи навпочіпки негри, терплячі й покірні, анонсуючи час від часу звучними хропінням, що навіть наявність небезпеки не в змозі приборкати непереможну африканську тягу до сну.
Незадовго до п’ятої години до Карлайла підійшов Малюк, щоб повідомити, що на борту «Нарциса» є пів дюжини гвинтівок. Чи вже було прийнято рішення не чинити опір? Йому здається, що можна було б дати непоганий бій, якби вони виробили якийсь план.
Карлайл засміявся і похитав головою.
— Це не якісь поліцейські, Малюче. Це катер берегової охорони. Це як з луком та стрілами намагатися йти проти кулемета. Якщо ви хочете десь поховати ці мішки й ризикнути їх віднайти пізніше, спробуйте. Але це не спрацює — вони перекопають цей острів з одного кінця до іншого. Це по усім статтям програний бій, Малюче.
Малюк мовчки нахилив голову і відвернувся, а голос Карлайла був хриплим, коли він звертався до Ардіти.
— Він найкращий друг, якого я коли-небудь мав. Він помер би за мене і пишався б цим, якщо я б дозволив йому зробити це.
— Ти здаєшся?
— У мене немає іншого вибору. Звичайно, завжди є один вихід… вірний шлях… але це може зачекати. Я ні за що не пропустив би суд над собою — це був би цікавий експеремент щодо слави. «Міс Фарнем свідчить, що пірати весь час ставились до неї по-джентльменськи».
— Припини! — скала вона. — Мені дуже шкода.