Страница 9 из 90
Даймонд Дік
Навесні 1919 року, коли Даяна Дікі повернулася з Франції, її батьки думали, що за колишні гріхи вона розплатилася повністю. Рік дівчина прослужила в Червоному Хресті й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим. Про щось вагоміше годі й було мріяти; від сумнівного минулого Даяни не залишилося нічого, окрім прізвиська…
Даймонд Дік! Саме це і м’я припало колись до душі худорлявій чорноокій дівчинці.
— Я Даймонд Дік, і всі, — наполягала вона, — хто називатимуть мене по-іншому, — дурноголові!
— Юній панянці таке ім’я не личить, — заперечувала гувернантка. — Якщо вже хочеш хлопчаче прізвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?
— Бо до мене треба звертатися Даймонд Дік, — терпляче пояснювала Даяна. — Хіба не зрозуміло? Хай всі називають мене Даймонд Дік, коли ні — тоді в мене почнеться істерика й всі пошкодують.
Скінчилося тим, що дівчинка таки домоглася й нападу (справжньої істерики, яку лікувати приїхав невдоволений лікар, спеціаліст в області нервових захворювань), і прізвиська. Закріпивши за собою останнє, Даяна взялася до праці над виразом обличчя, копіюючи його з хлопчака — м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.
— Міс Керазерс, — говорила вона глузливим тоном, — ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?
— Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!
— Та невже! — хмуро погрожувала Даяна. — Вам що, заряду свинцю забракло?
Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.
— Гаразд, — говорила вона невпевнено, — якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…
Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча»[2]. Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи — тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.
Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню — мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.
Потім Америка вступила у війну, і Даяна, якій виповнилося вісімнадцять, у складі підрозділу продовольчої служби відпливла до Франції. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до підписання миру Даяну, за стійкість перед ворожими гарматами, згадали в наказі про нагородження. Ба більше, пліткували про її заручини з містером Чарлі Ебботом із Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим», — і ця новина не могла не звеселити її матір.
Однак, зустрічаючи Даяну в Нью-Йорку, місіс Дікі навряд чи була готовою до розгляду таких помітних змін. У лімузині, що прямував до Гринвіча, вона не зводила з доньки сповненого гідності погляду.
— Всі пишаються тобою, Даяно. Будинок потопає у квітах. Треба ж: тобі всього дев’ятнадцять, а ти стільки всього побачила й стільки всього зробила!
З-під полів ефектного шафранового капелюшка очі Даяни стежили за П’ятою авеню, де рясніли прапори на честь повернення дивізій.
— Війна закінчилася, — сказала вона дивним голосом, наче це їй тільки-но спало на думку.
— Так, — радісно підхопила її мати, — і ми перемогли. Я ніколи не сумнівалася, що так і буде.
Вона роздумувала, як краще завести розмову про містера Еббота.
— Ти стала більш виваженою, — почала мати. — Виглядаєш, мовби вирішила ступити на стежку дорослого життя.
— Цієї осені хочу «вийти у світ».
— Але ж я думала… — місіс Дікі затнулася й кашлянула. — Ходили чутки, тож я вирішила…
— Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки?
— Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом.
Даяна мовчала, а її мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобілі починала гнітити. Місіс Дікі завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко.
— Сім’я Ебботів з Бостона така хороша, — зважившись, боязко заговорила вона. — Я кілька разів зустрічалася з його матір’ю, вона розповідала, який син вірний…
— Мамо! — холодний, як лід, голос Даяни перервав її замріяні просторікування. — Вже не знаю, що й від кого ти там чула, але я зовсім не заручена з Чарлі Ебботом. І, будь ласка, більше не згадуй при мені ці чутки.
У листопаді, у бальному залі готелю «Рітц», відбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумілою іронією: у свої дев’ятнадцять Даяна пірнула в таку реальність, сповнену відчайдушності, жаху й болі, що бундючним вдовам, котрі заселяли цей штучний маленький світ, навіть не снилася.
Але Даяна була молода, а штучний маленький світ вабив ароматом орхідей, приємним, веселим снобізмом й оркестрами, які творили з життєвих печалей і роздумів нові мелодії. Всю ніч саксофони всіма ладами грали «Біл-стріт блюз», а п’ять сотень пар золотих і сріблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кімнатки, в яких ці поважні, солодкі пульсації тривали вічність, а тим часом врізнобіч кружляли свіжі обличчя, нагадуючи рожеві пелюстки, зрушені з паркету подихом печальних труб.
Сезон поспішав, не відставала від нього в цьому сутінковому Всесвіті й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячі побачень з тисячею чоловіків, засинаючи разом зі світанковою зорею — вечірня сукня валялася на підлозі біля ліжка, коштовні камінці й шифон спочивали разом зі в’ялими орхідеями.