Гітара, кості, кастет

Рік поступово перейшов у літо. Нью-Йорк піддався моді на шелихвісток, спідниці стали коротшими, сумні оркестри виконували нові мелодії. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як раніше увібрала в себе підвищений нервовий тонус військових років; втім, важко було не помітити, що Даяні не до вподоби залицяння, що попри її популярність, ніхто не асоціює її ім’я з якимось чоловічим прізвиськом. «Випадків» було чимало, та коли симпатія переростала в кохання, дівчина поспішала розлучитися з шанувальником раз і назавжди.

Наступний рік вилився в довгі ночі танців та курортні поїздки на Південь. Легковажність випарувалася й забулася; спідниці стрімко опустилися до землі, саксофони заспівали нові композиції для свіжого дівочого квіту. Більшість з тих, хто почав виїжджати разом із Даяною, вже вийшла заміж, інші навіть народили дітей. Але Даяна серед мінливого світу продовжувала танцювати під нові ритми.

На третій рік, вдивляючись в її свіже, гоже личко, люди не вірили, що вона була на війні. Молоде покоління вже співвідносило цю подію з туманним минулим, з предковічними днями, що жахали їх старших братів та сестер. І Даяна відчувала, що з останнім відлунням війни відімре і її юність. Тепер її майже не називали Даймондом Діком. Коли ж це якось і траплялося, то її погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свідомість її не могла стулити докупи два уламки розбитого навпіл життя.

Минуло п’ять років, у Бостоні розорилася одна маклерська фірма, і з Парижа повернувся додому герой війни Чарлі Еббот — закоренілий пияк, мов рак на мілині.

Вперше Даяна побачила його в ресторані «Мон-Мієль»: той сидів за бічним столиком із пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспішно кинувши вибачення своєму супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлі глянув на неї, і в Даяни раптом підкосилися ноги: він змарнів і скидався на тінь, а його великі й темні, як і в Даяни, очі палали вогнем.

— Як, Чарлі…

Чарлі, похитуючись, встав, і вони потиснули один одному руки. Він буркотливо представив свою компаньйонку, та дівиця за столиком виразила своє невдоволення, змірявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей.

— Як, Чарлі… — повторила Даяна, — ти, виявляється, повернувся.

— Повернувся назавжди.

— Мені потрібно з тобою побачитися, Чарлі. Побачитися... якомога швидше. Не хочеш з’їздити завтра за місто?

— Завтра? — Чарлі кинув на біляву дівчину винуватий погляд. — У мене призначена зустріч. Завтра — не знаю. Може, якось цього тижня…

— Скасуй свою зустріч.

Приятелька Чарлі тарабанила пальцями по скатертині, а її очі нервово бігали по залу. Зачувши цю фразу, вона різко звернула погляд назад до столика.

— Чарлі! — багатозначно хмурячись, гримнула дівиця.

— Так, знаю, — відгукнувся він веселим тоном і повернувся до Дайани. — Завтра я не можу. У мене призначена зустріч.

— Мені просто необхідно побачитися з тобою завтра, — безжально наполягала Даяна. — Досить витріщатися на мене, як ідіот. Обіцяй, що будеш завтра в Гринвічі.

— У чому річ? — заскреготіла молодиця. — Чому вам не сидиться за власним столиком? Хильнули зайвого?

— Елейн, Елейн, — дорікнув їй Чарлі.

— Я зустріну тебе в Гринвічі з шестигодинним потягом, — холоднокровно продовжувала Даяна. — Якщо не зможеш позбутися цієї... цієї особи, — вона вказала на дівчину недбалим помахом руки, — направ її в кіно.

Скрикнувши щось незрозуміле, дівчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлі, відвернулася, махнула своєму супутнику в іншому кінці зали та вийшла за поріг.

— Не подобається вона мені, — заявила сварливим тоном дівчина, коли Даяна покинула ресторан. — Хто вона взагалі така? Одна з твоїх колишніх?

— Це правда, — насупився Чарлі. — Моя колишня. І — єдина.

— О, і ви з пелюшок знайомі.

— Ні, — Чарлі похитав головою. — Вперше зустрілися на війні, вона працювала в їдальні.

— Вона? — Елейн здивовано підняла брови. — Не схоже, щоб вона...

— О, їй вже не дев’ятнадцять... їй майже двадцять п’ять, — Чарлі розсміявся. — Я зустрів її одного разу біля польового складу поблизу Суассона; вона сиділа на ящику, а навколо кишіло стільки лейтенантів, що вистачило б на цілий полк. А через три тижні ми вже заручилися!

— А що потім? — різким голосом запитала Елейн.

— Звичайна історія, — Чарлі вимовив це не без гіркоти. — Вона розірвала заручини. Тільки одного не зрозумію: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своєї ескадрильї. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, від того все й поїхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такі барвисті: через кілька годин мій літак впав, і те, що відбувалося до того, так і вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цікавитися навколишнім світом, виявилося, що все тепер інше. Спочатку я мізкував, що винен в цьому інший чоловік.

— Вона розірвала заручини?

— Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала біля мого ліжка і якось дивно дивилася на мене. Я не витримав і попрохав люстерко: думав, що замість обличчя — шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постійно думає про нас, що сумнівається в заручинах, і так далі. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав літак, між нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тільки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось. Вона говорила, що нібито ми обоє прагнемо волі, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не відав — що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тоді в подушки та побажав не бачити більше білого світу. А через два місяці я почув, що вона відпливла на батьківщину.

Елейн тривожно схилилася до нього:

— Не їдь до неї за місто, Чарлі. Благаю, не їдь. Вона хоче тебе повернути. На обличчі так і написано.

Чарлі хитнув головою й розсміявся.

— Хоче, хоче, — не вгамовувалася Елейн. — Я бачу. Вона мені відразу не сподобалася. Випустила колись тебе з рук, а тепер хоче назад. По очах бачу. Послухай мене, залишайся зі мною в Нью-Йорку.

— Ні, — не погодився Чарлі. — Я поїду туди та побачуся з нею. Як-не-як, Даймонд Дік — моя колишня дівчина.