Страница 8 из 90
Дівчина схопила його за руку; попри те, що він позадкував назад, заціпенівши з жаху через її зухвалість, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.
— Обережно! — ледве вимовив він. — Хтось зараз вийде, і нас помітять!
— Ні, Джиме! — впевнено відповіла вона. — З цього будинку ніхто не вийде — зате двоє зараз туди увійдуть!
— Навіщо? — нічого не розуміючи, вигукнув він, осяяний різкими відблисками ліхтарів біля входу. — Навіщо?
— Навіщо? — передражнила вона його. — А тому, що ці танці — на мою честь!
Він вирішив, що вона збожеволіла.
— Ходімо додому, поки нас ніхто не помітив! — попросив він її.
Вхідні двері розкрилися навстіж, і на ґанок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упізнав містера Медісона Харлана.
Джим сіпнувся, мовби мав намір щодуху втекти з цього місця. Але господар будинку, радо розкривши обійми, став спускатися по сходах до Амантіс.
— Нарешті, вітаю! — вигукнув він. — Де в біса вас носило? Кузина Амантіс… — він поцілував її й з усією сердечністю звернувся до Джима. — А щодо вас, містере Пауелле, — продовжив він, — аби компенсувати запізнення, вам слід пообіцяти, що приєднаєтеся до оркестру — хоча б на одну пісню!
Всюди в Нью-Джерсі було тепло — за винятком тієї частини штату, що лежить під водою й має значення лиш для риб. Туристи, що проїжджали по довгих дорогах серед зеленавих полів, зупиняли автомобілі перед просторим старомодним заміським особняком, дивилися на пофарбовані в червоний колір гойдалки на галявині, на широку тінисту веранду, зітхали та їхали далі — дещо повернувши кермо в інший бік, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибіг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхів лагодив старий автомобіль, позаду якого гордо майорів прапорець із написом «місто Тарлтон, штат Джорджія».
Дівчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якої миті її міг здолати сон. Поруч із нею сидів джентльмен у надзвичайно тісному костюмі. Дівчина разом із джентльменом вчора приїхали з модного курорту в Саутгемптоні.
— Коли ви з’явилися тут вперше, — говорила вона, — я вирішила, що більше ніколи вас не побачу, тому й придумала історію про цирульника й так далі. Насправді у вищому світі я буваю досить таки часто — з кастетом чи без нього. Цієї осені я стаю дебютанткою.
— Так, для мене це хороший урок! — сказав Джим.
— І так сталося, — продовжила Амантіс, кинувши на нього стурбований погляд, — що мене запросили в Саутгемптон в гості до кузенів. А коли ви сказали, що поїдете туди, мені захотілося дізнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланів, а кімнату в пансіоні зняла, щоб ви ні про що не здогадалися. На тому поїзді, на якому я мала приїхати, я не приїхала, тому що треба було приїхати раніше й попередити всіх знайомих, щоб прикинулися, ніби мене не знають.
Джим звівся, з розумінням киваючи головою.
— Гадаю, що нам з Гюго варто виїжджати. Поки не стемніло, треба дістатися до Балтимору.
— Це далеко.
— Сьогодні мені хотілося б заночувати вже на Півдні, — просто відповів він.
Вони разом пішли по доріжці, повз ідіотську статую Діани на галявині.
— Бачте, — м’яко додала Амантіс, — тут у нас не обов’язково бути багатієм, аби стати членом вищого світу — так само, як і у вас в Джорджії… — вона раптом замовкла. — Ви ж приїдете наступного року, щоб знову відкрити Академію?
— Ні, мем, не приїду. Цей містер Харлан вже сказав мені, що я можу навіть не закриватися, але я сказав йому «ні»!
— А ви... А ви що-небудь заробили?
— Ні, мем, — відповів він. — Але відсотків з моїх грошей якраз вистачить, щоб доїхати додому. Своєму капіталу я дав спокій. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, і за обладнання, і ще музикантам. І, окрім того, довелося повернути ті гроші, які учні заплатили за наступні уроки.
— Не варто було! — обурено скрикнула Амантіс.
— Вони й не хотіли, але я сказав, що це обов’язково!
Він ще вирішив змовчати про те, що містер Харлан намагався пред’явити йому чек.
До автомобіля вони підійшли якраз тоді, коли Гюго забив останній цвях. Джим відкрив кишеню на дверцятах і дістав звідти сулію без етикетки, в якій хлюпала каламутна рідина.
— Хотів купити вам подарунок, — ніяково промовив він, — однак гроші скінчилися ще до того, як зміг його вибрати, тому вирішив, що пришлю вам щось з Джорджії. А це вам невеличкий сувенір на пам’ять. Вам, звісно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у світ, вам захочеться показати всім цим молодикам, що таке справжня південна маїсова горілка!
Вона взяла пляшку.
— Дякую вам, Джиме.
— Та немає за що! — він обернувся до Гюго. — Що ж, нам пора. Віддай леді молоток!
— Ох, залиште його собі! — зі сльозами на очах мовила Амантіс. — Прошу вас, пообіцяйте що завітаєте ще!
— Можливо.
На мить він звів погляд на її волосся кольору пшениці та блакитні очі, трохи сонні й оповиті серпанком від сліз. Потім сів у автомобіль, і як тільки його нога вперлася в зчеплення, південець різко змінився.
— Кажу вам «до побачення», мем! — випалив він з разючою гідністю. — На зиму ми від’їжджаємо на Південь!
Чоловік махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бік Палм-Біч, Сент-Огастін, Маямі. Його вірний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сів на своє місце та почав трястися разом з автомобілем, який піддався вібрації.
— На зиму, на південь! — повторив Джим, і потім з ніжністю додав: — Ви — найкрасивіша дівчина на світі! Повертайтеся додому, лягайте в гамак і засинайте... Засинайте!
Слова його прозвучали, мов колискова. Він вклонився — його уклін, шанобливий, сповнений гідності й глибокий, призначався не тільки їй, але й всій американській півночі...
І от вони, оповиті недоречною хмарою пилу, покотилися доріжкою. Але не встигли вони доїхати до першого повороту, як Амантіс побачила, що автомобіль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’їхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли свої місця. Поворот — і ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свідчила про те, що вони тільки що були тут.