Гітара, кості, кастет

Після сніданку до нього майже повернулася його звична безтурботність. Дитина Півдня, якій не властива зацикленість однією справою. Те, що колись завдавало болю, відгукувалося в серці достеменно лиш декілька раз — затим та подія навіки осідала в бездонній порожнечі минулого.

Втім, коли за силою звички він прийшов до своєї спорожнілої установи, котра, як і старовинний санаторій містера Сноркі, вже перейшла в розряд спогадів, у серці його запанувала меланхолія. У залі, у глибокій тузі посеред розбитих сподівань господаря, сидів лиш Гюго — втілення відчаю.

Зазвичай декількох слів Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втім, цього ранку слова вимерли. Два місяці Гюго перебував на такій вершині, про яку він раніше й мріяти не міг. Юнак отримував справжнє задоволення від своєї роботи й віддавався їй з усією пристрастю, з’являючись в залі задовго до початку занять і затримуючись там навіть після того, як розходилися всі учні містера Пауелла.

День тягнувся до не надто перспективної ночі. Амантіс не прийшла, і Джим, зневірившись, вирішив, що вона, певно, передумала з ним сьогодні вечеряти. Може, це й на краще — ніхто не побачить її в його товаристві. Хоча, подумав він понуро, їх і так ніхто б не побачив — всі ж будуть на грандіозних танцях в особняку Харланів.

Коли сутінки огорнули зал нестерпною напівтемрявою, він востаннє замкнув двері, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в кості, кастет і гітара», і вирушив назад до себе в готель. Побіжно кинувши оком на нерівний стос рахунків, він усвідомив, що потрібно внести суму за місяць оренди залу, кілька розбитих вікон та нове обладнання, яким навіть не почали користуватися. Джим вів справи щедрою рукою, і у фінансовому плані за літо похвалитися, виявилося, немає чим.

Коли закінчив справу з рахунками, чоловік витягнув з коробки фрак та оглянув його, провівши долонею по атласних лацканах і сатиновій підкладці. Фрак, принаймні, у нього залишиться — можливо, колись його запросять на танці в Тарлтоні, куди якраз він його й одягне?

— Ну й добре! — з насмішкою сказав. — Все одно це була лиш пародія на академію! Цим нехлюям далеко до моїх, тих що вдома, — їм як куцому до зайця.

Безтурботно насвистуючи «Дженні з міста Мармеладу», Джим нарядився у свій вечірній костюм і рушив в центр міста.

— Мені орхідеї! — сказав він продавцю.

З гордістю оглянув покупку. Він знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланів може лиш тонути в мріях про ці екзотичні квіти, котрі мляво опиралися на зелене листя папороті.

Ретельно вибравши таксі, щоб воно якомога більше було схоже на особистий лімузин, він відправився в пансіон до Амантіс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожі, і орхідеї, мов барви призахідного сонця, розтанули на її фоні.

— Пропоную відправитися в «Казино-готель», — сказав він. — якщо ви не обрали іншого місця…

За ресторанним столиком він глянув на похмурий океан, і його охопила настирлива печаль. Вікна, аби всередині не було холодно, були зачинені, оркестр грав «Калулу» та «Місяць над Південним морем», і на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сиділа навпроти, він відчув себе частиною всюдисущої романтики. Пара не танцювала — і він навіть радів цьому — танець нагадав би про відлуння яскравішої, більш мерехтливої події, яка для них — недосяжна.

Після вечері вони сіли в таксі й годину каталися по піщаних дорогах; за рідкісними деревами час від часу виднівся океан, на поверхні якого відбивалися зірки.

— Джиме! Я хочу сказати вам спасибі, — сказала дівчина, — за все, що ви для мене зробили!

— Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!

— Що плануєте робити далі?

— Завтра їду в Тарлтон.

— Дуже шкода, — тихо сказала вона. — Поїдете на своєму авто?

— Доведеться. Його треба перегнати на південь, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Ніхто не вкрав його з вашого сараю? — з несподіваною тривогою в голосі запитав він.

Дівчина насилу стримала усмішку.

— Ні.

— Мені дуже шкода... що так вийшло з вами... — хрипким голосом продовжував він. — І ще... Я б сам так хотів потрапити хоча б на один справжній бал! Не треба було вам зі мною вчора залишатися. Може, вони вас через це і не покликали?

— Джиме, — впевнено запропонувала вона, — а нумо сходимо туди, постоїмо на вулиці й послухаємо їхню давню музику! Яка нам різниця, що вони подумають, га?

— Але ж вони виходитимуть на вулицю! — заперечив він.

— Ні. На вулиці холодно. До того ж хіба можуть ті люди вчинити щось гірше, аніж вже сталося?

Дівчина дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, — повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.

— Нумо, підійдемо ближче, — в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. — Мені хочеться послухати музику!

Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.

Джима потроху охоплював трепет — раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.

— О це так! — схвильовано прошепотів він. — Ви чуєте?

— Що? Сторож йде? — Амантіс злякано озирнулася.

— Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!

Вони підкрадалися все ближче і ближче — спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім — акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.

Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.

З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи затремтів.

Потім задумливо прошепотів:

— Мені завжди хотілося з ними зіграти. Хоч раз в житті! — його голос став байдужим. — Що ж, ходімо. Думаю, нічого нам тут робити.

Він простягнув їй руку, але замість того, щоб її схопити, вона раптом вилізла з кущів і вийшла на світло.

— Нумо, Джиме, зайдемо всередину! — несподівано мовила вона.

— Що?