Гітара, кості, кастет

— Коли надумаєте спробувати на смак успіх в Бостоні — зайдіть до мене, побачимося, — він наполегливо вклав в руку Хуана візитну картку. — До зустрічі. Щасливо. І пам’ятайте: жінка — це щось на зразок автомобіля...

Він зачинив за собою двері роздягальні. Розплатившись з кедді, Хуан глянув на візитну картку, затиснуту в долоні.

«Гарольд Гарно, — написано було там. — Стейт-стріт, 23-7 ».

Не минуло й хвилини, як Хуан, намагаючись не озиратися, прожогом кинувся якомога далі від Калпеппер-клабу.

Через місяць Сан-Хуан Чандлер прибув у Бостон та винайняв у невеличкому готелі в діловій частині міста дешевий номер. У кишені в нього лежали двісті доларів готівкою й конверт, набитий облігаціями на півтори тисячі: це і був стартовий капітал, призначений йому батьком при народженні, для того, щоб дати шанс досягнути успіху в житті. Заволодів він ним не без сперечань з матір’ю, і не без сліз примирилася вона з його рішенням кинути коледж на останньому курсі. Хуан обмежився повідомленням, що йому запропонували в Бостоні вигідне місце; про інше вона здогадувалася, але тактовно мовчала. Насправді в нього не було ані посади, ані подальшого плану, проте тепер він досяг повноліття — і з юнацькими вадами було покінчено назавжди. Одне він знав точно — йому призначено одружитися з Ноель Гарно. У снах його мучили образа, пекучий біль і сором того недільного ранку, затьмарюючи всі можливі сумніви, затьмарюючи навіть по-хлоп’ячому романтичну закоханість, що розцвіла одного разу тихого, теплого вечора в Монтані. Та любов все ще жевріла, але була замкнена наглухо: те, що сталося пізніше, придушило її й заглушило. Тепер його гордість, самоповага, вся його сутність диктувала те, що він має нею заволодіти — аби стерти з пам’яті той день, коли постарів на цілих три роки.

З тої пори Хуан із Ноель не бачився. Наступного ранку він покинув Калпеппер-Бей і відправився додому.

Так, час він провів чудово. Так, тітонька Кора була дуже мила. Він не став писати жодного рядка, але через тиждень отримав від Ноель здивований, хоча й жахливо легковажний лист, в якому вона писала, що дуже рада була знову зустрітися з ним і як погано з його боку було виїхати, не попрощавшись.

«Холлі Морган надсилає тобі найщиріший привіт», — так, із м’яким, награним докором, закінчувався лист. — Напевно, замість мене слід було писати їй. Я завжди вважала тебе безпутником, тепер в цьому й переконалася».

Від жалюгідної спроби замаскувати свою байдужість Хуан затремтів. Він не додав цей лист до дорогоцінної зв’язки, перетягнутої блакитною стрічкою, а спалив його на попільничці — трагічний жест, що ледь не кинув в обійми полум’я будинок матері.

Так і розпочалося життя його в Бостоні — і перший прожитий рік настільки нагадував аморальну казку, що й не варто її оповідати.

Історія ця — про низку безумних, алогічних везінь, на ґрунтовній основі яких виростає згодом дев’яносто дев’ять зі ста невдач. Хоча працював він старанно, але особливі перспективи перед ним не відкрилися — у всякому разі, рівноцінні одержаній винагороді. Він натрапив на чоловіка, який плекав план — абсурдну ідею зберігання заморожених морепродуктів, для реалізації якого вже кілька років шукав фінанси. Хуан через недосвідченість прийняв у цьому проєкті участь і вклав у нього тисячу двісті доларів. Першого року його криклива необачність принесла йому прибуток у чотириста відсотків. Його партнер спробував викупити його частку, але в результаті досягнутого компромісу Хуан залишився компаньйоном.

Внутрішнє усвідомлення долі, що ніколи не покидало Хуана, пророкувало йому багате життя. Але в кінці року відбулася подія, яка змусила його засумніватися, чи має це взагалі якесь значення.

Він двічі бачив Ноель Гарно — перший раз у театрі, згодом — на задньому сидінні лімузина, в якому вона проїжджала по бостонській вулиці, і виглядала, як він пізніше вирішив, блідою, втомленою й знудженою. Коли зустрів її — то залишався байдужим — та потім вже серце його сповнилося величезним хвилюванням і безпорадно затріпотіло, ніби справді стиснуте чиїмись пальцями. Він похапцем сховався під навісом магазину й завмер там — тремтячи від жаху й захоплення в очікуванні, поки вона проїде повз. Дівчина й не знала, що він у Бостоні — а він і не хотів, щоб вона знала, допоки не настане слушна мить. Хуан стежив за кожним її кроком у газетних колонках світської хроніки. Тут вчилася в школі, а он там вже вдома, проводить різдвяні канікули, згодом на Великдень виїхала до гарячих джерел, а восени — представлена серед світського товариства. Час її дебюту: щодня Хуан читав про її присутність на обідах, на танцях, на балах і на зборах, на благодійних вечорах і на театральних постановках Молодіжної ліги. Шухляду його столу заполонили десятки її нечітких зображень з газет. Хуан терпляче чекав. Хай Ноель донесхочу натанцюється.

Коли термін його перебування в Бостоні складав ледь не півтора року, коли перший сезон Ноель затихав у гулі масового переселення у Флориду, Хуанові набридло чекати. І ось сирого й вогкого лютневого дня, коли дітвора в гумових чобітках будувала греблі в забитих снігом канавах, на ґанок будинку Гарно піднявся приємного вигляду добре одягнений блондин і вручив покоївці візитну картку. Задихаючись від стукоту власного серця, молодик пройшов у вітальню й з очікуванням сів.

На східцях почувся шелест сукні, у залі — легкі кроки; вигук — це Ноель!

— Хуане, це ти? — скрикнула вона — здивована, задоволена, люб’язна. — Я не знала, що ти в Бостоні. Я так рада тебе бачити. Думала, ти зовсім мене кинув.

Через мить із глибин Хуана вирвався голос: тепер це виявилося легше, ніж раніше. Чи відчула Ноель зміну, що трапилася з ним, чи ні — та тепер цей молодик змінився. За плечима стояла солідність, яка не дозволить поводитися, мов егоцентричне дитя.

Хуан пояснив, що може й оселитися в Бостоні, і дав їй зрозуміти, що справи в нього йдуть блискуче; потім, хоча це й завдало йому болю, з гумором згадав про їхню останню зустріч, натякнувши, що покинув вечірку на пляжі через спалах гніву на Ноель. Не міг же він зізнатися, що спонукав його до цього сором. Ноель розсміялася. Хуан раптом відчув себе на диво щасливим.

Минуло пів години. У каміні мерехтів вогонь. За вікном темніло, і кімнату огортали примарні сутінки, що створювали всередині будинку ту ж атмосферу, що й на вулиці, серед непорушних зірок. Хуан стояв; тепер сів біля на неї на канапу:

— Ноель…