Гітара, кості, кастет

У холі почулися легкі кроки: покоївка йшла відмикати вхідні двері. Швидко простягнувши руку, Ноель включила електричну лампу на столику біля канапи.

— Я й не помітила, як стемніло, — промовила вона занадто квапливо, як здалося Хуану.

У дверному отворі з’явилася покоївка й оголосила:

— Містер Темплтон.

— Так-так, нехай увійде, — кивнула Ноель.

Містер Темплтон, цілком сформований джентльмен, розтягуючи слова на гарвардсько-оксфордський манер, почуваючись, мов удома, глянув на Хуана з ледь помітним подивом, нахилив голову, пробурмотів стандартно ввічливу фразу й невимушено розташувався біля каміна. Декілька зауважень, якими молодик обмінявся з Ноель, свідчили про його знайомство з її розпорядком дня. Опісля запала коротка мовчанка. Хуан звівся.

— Мені б хотілося незабаром побачитися з тобою знову, — сказав він. — Я подзвоню, добре? І ти скажеш, коли можна буде завітати, гаразд?

Ноель проводила Хуана до дверей.

— Як гарно було знову поговорити з тобою, — сердечно мовила вона. — Пам’ятай, я хочу часто з тобою бачитися, Хуане.

Вийшовши з будинку Гарно, Хуан був таким щасливим, як жодного разу за цілих два роки. Повечеряв він на самоті в ресторані, ледь не мугикаючи вголос; затим, літаючи на хмарах, тинявся по набережній до опівночі. Прокинувся з думкою про Ноель, згораючи від бажання розповісти всім і кожному, що втрачене він знайшов знову. Між ними жевріло щось більше, аніж прості слова: тоді, коли Ноель сиділа з ним в напівтемряві, тоді, коли вона трішки, втім помітно, хвилювалася, коли проводила його до дверей.

Через два дні Хуан відкрив «Транскрипт» на розділі світських новин і пробіг колонку до третьої замітки. Тут очі його, прикуті до неї, звузилися, як у китайця:

«Містер і місіс Гарольд Гарно оголошують про заручини їх доньки Ноель з містером Брукс Фіш Темплтоном. Містер Темплтон закінчив Гарвардський університет в 1912 році і є партнером...».

О третій годині дня Хуан натиснув на дверний дзвінок будинку Гарно і його провели у зал. Звідкись згори почулися дівочі голоси, та ще якесь бурмотіння линуло з вітальні праворуч, саме звідти, де він розмовляв із Ноель минулого тижня.

— Ви не могли б запросити мене в кімнату, де нікого немає? — напруженим тоном звернувся він до покоївки. — Я давній друг — це вкрай важливо, — мені необхідно побачитися з міс Ноель наодинці.

Йому довелося чекати в кімнатці, що прилягала до холу. Минуло десять хвилин, потім ще десять; Хуан почав побоюватися, що Ноель не з’явиться зовсім. Пройшло майже пів години — і тут двері з шумом розчинилися, і в кімнату стрімко увірвалася Ноель.

— Хуане! — радісно скрикнула вона. — Це дивовижно! Треба було здогадатися, що ти завітаєш першим, — вгледівши його обличчя, вона затнулася. — Але чому тебе відвели сюди? — квапливо спитала вона. — Ти маєш вийти й зі всіма привітатися. Я сьогодні вештаюся сюди-туди, мов курка безголова.

— Ноель! — глухо промовив Хуан.

— Що? — Ноель, вже взявшись за дверну ручку, злякано обернулася.

— Ноель, я прийшов до тебе не з привітаннями, — обличчя його побіліло, а голос захрип у зусиллі самоконтролю. — Я прийшов, щоб сказати тобі, що ти робиш жахливу помилку.

— Яку помилку, Хуане?

— Ти прекрасно знаєш, — продовжував він. — Ти знаєш, що ніхто не любить тебе так, як я, Ноель. Я хочу, щоб ти вийшла за мене заміж.

Ноель нервово усміхнулася:

— Але ж, Хуане, це безглуздо! Я не розумію, про що ти говориш. Я заручена з іншим.

— Ноель, ти можеш сюди підійти та сісти зі мною поруч?

— Не можу, Хуане — на ґанку з десяток візитерів і мушу їх зустріти. Інакше це не буде ввічливо. Якось, іншим разом, Хуане. Коли заглянеш наступного разу, тоді залюбки побазікаю з тобою.

— Зараз! — слово задзвеніло гостро, непохитно, майже грубо; Ноель завагалася. — Тільки десять хвилин, — наполягав Хуан.

— Хуане, але мені й справді потрібно йти.

Зиркаючи на двері, вона невпевнено сіла біля нього. Влаштувавшись біля неї, Хуан просто й прямо оповів Ноель про те, які зміни трапилися з ним за півтора року, поки вони не бачилися. Розповів про свою сім’ю, про тітоньку Кору, про таємне приниження, пережите ним в Калпеппер-Беї. Затим відкрив правду про приїзд у Бостон та низку успіхів: і ось нарешті, коли він щось для неї придбав, виявилося, що вже пізно. Хуан не приховав нічого. Його голос висловлював те, що було в нього на душі: від лицемірства й самозамилування не залишилося й сліду, зринуло лиш щире й всепоглинальне почуття. Виправдовує його діяння лиш одне: якимось чином заслужити право постати перед нею, дати їй знати, наскільки надихнула його ця відданість; хай око її зглянеться, хоча б побіжно, над тим, що два роки кохав він її вірно й жертовно.

Коли Хуан спинився, Ноель заплакала. Це жорстоко, сказала вона, викласти перед нею цю правду зараз — якраз коли вона прийняла головне в житті рішення. Не так вже й легко було його прийняти, але обіцянку не можна плюндрувати — вона дійсно збирається вийти заміж за іншого. Перш їй не доводилося чути нічого подібного — і вона дуже засмучена. Їй жахливо, до болю шкода, але нічого не вдієш. Коли б він так за нею побивався, то б повідомив про це раніше.

Але як він міг сказати раніше? Йому нічого було їй запропонувати — крім тієї правди, що одного разу літнього вечора на Заході їх нестримно потягнуло один до одного.

— І зараз ти все-таки мене кохаєш, — мовив він тихо. — Коли б не кохала, Ноель, то б не ридала. Тобі начхати б було.

— Мені... мені тебе так шкода.

— Це більше, ніж жалість. Ти покохала мене нещодавно. Тобі хотілося, щоб я сидів поруч із тобою в темряві. Невже я цього не відчував, невже не розумів? Між нами щось є, Ноель, — щось на кшталт взаємного тяжіння. Щось завжди тягнуло тебе до мене, а мене до тебе — за винятком тої печальної пори. Ох, Ноель, хіба ти не бачиш, що у мене серце розривається, коли я ось так сиджу пліч-о-пліч з тобою, хочу тебе обійняти, втім знаю, що з дурощів ти дала обіцянку іншому?

У двері постукали.

— Ноель!

Ноель підняла голову, швидким рухом приклавши до очей носовичок.

— Так?

— Це Брукс. Можна мені увійти? — не чекаючи відповіді, Темплтон відчинив двері й із цікавістю оглянув обох. — Прошу вибачення, — недбало кивнув він Хуану. — Ноель, там купа візитерів...

— Я зараз буду, — тьмяним голосом сказала вона.

— У тебе все добре?

— Так.

Темплтон, насупившись, ступив у кімнату.