Гітара, кості, кастет

Старший кедді невдоволено зиркав на його гостьову картку, тож, аби нейтралізувати уявну ворожість, хлопець нервово заплатив за міріади м’ячів по долару за кожен. На першій мітці він озирнувся. Було вже по четвертій, і поблизу, крім двох літніх чоловіків, що практикували кидки з верхівки невеликого пагорба ніхто не грав. Націлившись на м’яч, Хуан почув, як хтось зупинився позаду нього, тож зітхнув із полегшенням, коли різким ударом направив м’яч на відстань в півтори сотні ярдів.

— Граєте наодинці?

Хуан роззирнувся. Опецькуватий чоловік, років п’ятдесяти, з величезним обличчям, високим чолом, широкою верхньою губою й випнутою щелепою, витягав ключку з туго набитого мішка.

— Ну, так.

— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся?

— Ні, анітрохи.

Хуан привітав пропозицію з несподіваним хмурим полегшенням. Гра була гармонійною: точні короткі удари чоловіка час від часу відповідали ідеальним ударам Хуана. Однак після сьомої лунки гравці перестали обмежуватися уривчастими збадьорливими вигуками й стандартними компліментами, якими зазвичай супроводжується партія в гольф.

— Щось я раніше вас тут не бачив.

— Я приїхав в гості, — пояснив Хуан, — зупинився у своєї тітки, міс Чандлер.

— Ох, так! Знаю міс Чандлер. Приємна підстаркувата снобка.

— Прошу?

— Приємна підстаркувата снобка, кажу. Без образ… Ваша черга, гадаю.

Тільки через кілька лунок Хуан набрався духу відгукнутися на репліку партнера.

— Що ви мали на увазі, коли назвали тітку приємною підстаркуватою снобкою? — запитав зацікавлений хлопець.

— Ох, це давні сварки між нами, — прямо відповів чоловік. — Вона — давня приятелька моєї жінки. Коли ми одружилися й приїхали в Калпеппер-Бей на літо, вона спробувала нас звідси вижити. Заявила, що моїй дружині не було потреби виходити за мене заміж. Я, мовляв, чужинець.

— І як ви вчинили?

— Так просто на неї плюнув. Вона потім одумалася, втім, зрозуміло, що я ніколи не симпатизував їй. Вона ж пробувала пхати свого носа ще до нашого одруження, — чоловік розсміявся. — Кора Чандлер з Бостона — як же вона в ті часи керувала дівчатами! У двадцять п’ять мати найгострішого язика в Бек-Беї! Вони, знаєте, належали до старожилів — обідали з Емерсоном, Вітьером та іншими. Моя дружина теж входила в це коло. А я прибув з Середнього Заходу... Ух, поганенько. Щось я забазікався. Відстаю на два удари.

Раптом Хуанові захотілося оповісти про свою ситуацію — не про ту, яка була насправді, а прикрашену гідністю й значущістю, які поки не були їй властивими. У голові крутилася розповідь про вічну боротьбу юнака зі снобістським, чванькуватим світом. Цей новий поворот сюжету давав полегшення, і Хуан постарався відкинути менш приємне усвідомлення того, що гроші, власне, були тут ні до чого. Глибоко всередині юнак знав, що втратити Ноель йому допомогли нещасний егоїзм, сором’язливість, абсурдні спроби викликати ревнощі, впадаючи біля Холлі. Лиш опосередковано бідність була побіжним рушієм; за різних обставин, та бідність могла б надати оповідці романтичної нотки.

— Я прекрасно розумію, як ви, мабуть, почувалися, — несподівано пробелькотів він, коли підходили до десятої лунки. — У мене немає грошей, а у дівчини, яку я люблю, вони є, і схоже, що всі, кому кортить пхати носа до чужого проса, налаштовані на те, аби нас розлучити.

На якусь мить Хуан і сам повірив у цю оповідку. Його супутник різко глянув на нього.

— А дівчина до вас небайдужа? — запитав він.

— Ні.

— Тоді, юначе, не здавайтеся. Всі великі статки світу цього не наживалися за короткий термін.

— Я все ще вчуся в коледжі, — захоплений зненацька, розгубився Хуан.

— А вона не згодна вас почекати?

— Не знаю. Річ у тім, на неї дуже сильно тиснуть. Сімейство має намір видати її за багатія, — Хуан подумки уявив собі високого, модно одягненого незнайомця, якого бачив вранці, і дав волю уяві. — Гість зі східних штатів, він зараз тут — і дуже боюся, що вони всі задурять їй голову. Коли з цим чоловіком не вийде — вийде із наступним.

Його товариш роздумував.

— Знаєте, все відразу не отримаєш, — врешті мовив він. — Найменше я б хотів радити юнакові, аби той кинув коледж, особливо тоді, коли не маю зеленого поняття ані про нього самого, ані про його здібності; та якщо навчання стоїть на заваді між вами та панянкою, краще б вам підшукати роботу.

— Саме про це я й мізкую, — відповів Хуан, насупивши брови. Ця ідея зародилася в його голові десять секунд тому.

— У будь-якому випадку, всі дівчата тепер божевільні, — бовкнув супутник Хуана. — Про чоловіка починають мріяти в п’ятнадцять, а виповниться сімнадцять — втечуть із сусідським водієм.

— Справді, — розсіяно підтакнув юнак. Ним повністю опанували ті слова. — Біда в тому, що живу я не в Бостоні. Якщо я кину коледж, то мені захочеться бути ближче до неї, тому, перш ніж я зможу її забезпечити, пройде не один місяць. А як мені знайти роботу в Бостоні — не відаю.

— На заваді це не стане, якщо ви — рідня Кори Чандлер. У місті ця жінка знає всіх. Та й члени сім’ї твоєї дівчини теж, либонь, допоможуть, якщо вже так припав ти їй до серця — у наш хворобливий час батьки готові на всякі дурниці.

— Не знаю, чи згоден з вами.

— Багаті дівчата не можуть їсти повітря, — суворо відрізав немолодий партнер Хуана.

Гра продовжилася в мовчанні. Раптом, поки вони ходили по майданчику, супутник Хуана заклопотано обернувся до нього:

— Слухайте, юначе. Не знаю, чи дійсно ви задумали кинути коледж, чи я вам цю ідею тільки-но підкинув. Якщо так, викиньте її з голови. Поїдьте додому, обговоріть ситуацію на сімейній раді. І робіть так, як вам скажуть.

— Мій батько помер.

— Що ж, запитаєте в матері. Вона серцем відчуває, що для вас благо.

Тепер ставлення чоловіка до Хуана помітно посуворішало, так, мовби чолов’яга почувався винним за те, що став непрямим очевидцем юнацької драми. Він здогадався, що характер у хлопця твердий, втім не вітав готовності легко відкриватися перед незнайомцями та безпомічності у виборі власного шляху. Чогось Хуану бракувало — не впевненості в собі, звичайно («перш ніж я зможу її забезпечити, пройде не один місяць»), а якоїсь більш явно вираженої сили, наполегливості. Коли обидва підійшли до кабінки кедді, літній гравець обмінявся з Хуаном рукостисканням і вже збирався піти, але тут щось спонукало його кинути юнакові ще два-три слівця.