Страница 25 из 90
— Ви мене не знаєте, — сказав чоловік дещо тремтячим голосом, — і в програмі мого виступу не було. Я — головний клерк Джона Джексона. Моє ім’я Фавлер, і, коли, попри відсутність Джона Джексона, все-таки вирішили влаштувати зустріч, я подумав, що непогано було б і мені сказати два-три слова... — слухачі в перших рядах помітили, як він нервово стиснув пальці. — Якби Джон Джексон тут був, я б цих слів не сказав... Я працюю з ним вже двадцять літ. Це довго. У жодного з присутніх ще й сивого волоска не було, коли мене звільнили і я прийшов до нього в офіс з благанням про роботу. І з того часу... я просто не можу описати вам, джентльмени... просто не можу описати, що його присутність на цій Землі для мене значить. Вчора, коли він раптом заявив, що їде, я подумав: якщо він не повернеться, мені просто... просто не захочеться далі жити. Завдяки йому все на світі тримається ладу. А знали б ви, що відчуваємо ми в офісі... — він ненадовго замовк і похитав головою. — У трьох із нас — швейцара, одного з клерків і в мене — сини називаються Джонами Джексонами. Так, панове. Тому що ніхто з нас не придумає для свого хлопчика ні кращого імені, ні кращого прикладу в житті. Але хіба ми йому в цьому зізнаємося? Ніколи. Він би нас просто не зрозумів, — Фавлер знизив голос до хрипкого шепоту. — Він би подивився на нас великими очима і запитав: «Ну що ж це? Бідне хлопча».
Він затих, по залу раптом стало поширюватися збентеження.
У кутку публіка почала обертатися, її приклад наслідували сусіди, потім і весь зал. Хтось помітив за колоною Джона Джексона, пролунав вигук подиву, потім нестримний гул, потім хор захоплених вітань.
Раптом двоє чоловіків підхопили його під руки та підняли з місця, потім стали тягнути та підштовхувати до трибуни. Над деякими головами його навіть пронесли, та все ж доставили на місце призначення у вертикальному положенні.
Тепер весь зал стояв на ногах, шалено розмахував руками й дико гудів. Хтось в дальньому кутку заспівав «Тому що він хороший хлопець», п’ять сотень голосів підхопили мелодію з таким почуттям, з таким напором, що у всіх на очах виступили сльози й пісня наповнилася значенням, що виходило далеко за межі слів.
Тут Джону Джексону випала нагода розповісти цим людям, що життя йому не дало нічого. Раптом він здійняв руки й зал, як і дорослі, так і діти, зайшовся тишею.
— Мене просили... — Джексон запнувся. — Любі друзі, мене просили... розповісти вам, що дало мені життя...
П’ять сотень облич обернулися до нього — розчулених й усміхнених, одухотворених любов’ю й вірою.
— Що дало мені життя?
Його руки так широко розкрилися, мовби бажали охопити всіх громадян, бажали пригорнути до своїх грудей всіх мужів, жінок та дітей цього міста. Його голос пролунав у настороженій тиші:
— Все!
О шостій, коли Джон Джексон у самотині повертався додому, повітря вже встигло охолонути. Наближаючись до будівлі, він звів голову й побачив, що на східцях ґанку, ховаючи голову в долоні, хтось сидить. Коли Джон Джексон наблизився, відвідувач — молодик з темними переляканими очима — схопився на ноги.
— Батьку… — поспіхом мовив юнак, — я отримав твою телеграму, але… але повернувся додому.
Джон Джексон зиркнув на нього та кивнув.
— Будинок був замкнений, — стурбовано мовив хлопець.
— Ключ у мене.
Джон Джексон відімкнув парадні двері, увійшов першим і пропустив сина.
— Батьку, — заквапився Еллері Джексон, — мені нема чого сказати... немає виправдань. Але якщо ти як і раніше хочеш знати, я викладу тобі всю історію... якщо ти зможеш те стерпіти…
Джон Джексон опустив руку на плече юнака.
— Та не переймайся ти так, — сказав він лагідно. — Думаю, що б мій син не накоїв, тепер і надалі, я все здатний стерпіти.
Але це була лиш частина правди. Бо відтепер Джон Джексон міг стерпіти будь-що — все, що приготувала доля.