Страница 24 из 90
Зустріч назначили на четверту, але, коли Джон Джексон вийшов із задушливого вагона й попрямував до будівлі Громадського клубу, стрілка годинника підповзала до позначки «п’ять». На сусідніх вулицях тіснилися незліченні автомобілі — зал кишітиме глядачами. Джексона здивувало, що навіть найтьмяніший куточок приміщення був набитий вщент людьми, для яких не знайшлося місця, а багатьох ораторів, що виступили з трибуни, проводжали оплесками.
— Не знайдете мені місце десь тут, позаду? — прошепотів він прислужнику. — Пізніше я виступатиму, але… поки не хочу підійматися на трибуну.
— Звісно, містере Джексон.
Єдине вільне крісло було в дальньому кутку, наполовину закритому колоною, та Джон з полегшенням зрадів цій удачі. Влаштувавшись, він із цікавістю озирнувся. Так, це було збіговище, вочевидь ще й допитливе збіговисько. Вихоплюючи поглядом то одне, то інше обличчя, він переконався, що знає майже всіх, причому навіть на ім’я. З тими людьми Джон вже двадцять літ жив та працював пліч-о-пліч. Ці люди мають його почути, потрібно тільки дочекатися, поки черговий оратор припинить нести несусвітню маячню.
Його очі прикипіли до трибуни, по залу прокотилася хвиля оплесків. Джон Джексон визирнув з-за колони й тихо скрикнув: виступав Томас Макдауелл. Уже кілька років організатори робили все можливе, аби суперники не зустрілися на такій подій.
— З ким тільки я за своє життя не ворогував, — гудів над залом його гучний голос, — і не думайте, ніби тепер, коли мені стукнуло п’ять десятків і волосся зворушило сивиною, я міг змінитися. Вороги зростатимуть і множитимуться аж до кінця життя. І це не перемога на війні, це лиш маленька вдала битва, коли сьогодні я хочу скинути з себе всі обладунки й сплатити данину ворогові — так сталося, що цей ворог — найпрекрасніша людина, яку я колись зустрічав.
Джона зацікавило, про якого зі своїх союзників та протеже говорив Макдауелл. Цей чоловік вмів схопити бика за роги.
— Може, коли б ця людина була тут, я б не сказав цього, — вів він далі. — Але якби вся молодь цього міста звернулася до мене з питанням: «Що таке благородство?» — я відповів би: «Підіть до цієї людини та подивіться в його очі». Робив я так часто: сидів, розглядав та гадав собі що відбувається в нього всередині, від чого його очі такі сумні. А може, такі бувалі серця, присвячуючи себе на поталу іншими задля їхнього ж блага, ніколи не знаходять часу для власного щастя? Вони схожі на продавців содової з морозивом, для яких ніколи не залишається власної порції.
У залі пролунав неголосний сміх, але Джон Джексон якось химерно розглядав знайому жінку в сусідньому ряду, яка піднесла хустинку до очей.
Його цікавість зростала.
— Тепер він поїхав, — говорив чоловік на трибуні, схиливши голову та опустивши погляд, — поїхав, як я розумію, несподівано. Я бачився з ним вчора, і він здався мені трохи дивним — можливо, не витримав напруги, намагаючись зробити багато добра для багатьох людей. Можливо, наша конференція трохи запізнилася. Але всім нам стане краще, коли віддамо йому належну шану… Я підходжу до завершення. Багатьом із вас видасться дивним, що я так ставлюся до цієї людини, маючи його за ворога. Але я скажу більше, — зухвало підвищивши тон, продовжував Макдауелл, — і це буде ще більш незбагненним. Тепер, коли мені минуло п’ятдесят, я мрію лиш про одну честь — цю честь мені не подарує ані місто, ані всі люди світу. Я б хотів мати право стати тут перед вами й назвати Джона Джексона своїм другом.
Макдауелл розвернувся, щоб піти, а зал вибухнув оплесками.
Джон Джексон ледве звівся, а потім розгублено осів назад, скорчившись за колоною. Оплески не змовкали, поки на трибуну не ступив молодик, що жестом закликав публіку до тиші.
— Місіс Ролстон, — оголосив він і сів.
З крісла в ближньому ряду встала жінка, вийшла до краю сцени та заговорила спокійним голосом. Вона почала розповідати історію про одну людину — Джону Джексону здалося, що та людина йому знайома, втім її вчинки здавалися не реальними, а фантастичними, мов у сні. Виявляється, щороку, завдяки цьому героєві, у місті виживають сотні дітей: п’ять років тому він заклав власний будинок, щоб побудувати на околиці міста дитячу лікарню. Ця людина не хотіла розголошувати свого імені, щоб містяни могли пишатися лікарнею як громадською установою, проте без нього лікарню ніколи б не побудували, місто свого часу з цим завданням не впоралося б.
Потім місіс Ролстон оповідала про парки: як довго місто страждало від літньої спеки, як ця людина — не дуже й багата — жертвувала свою землю, час і гроші, щоб насадити вздовж проспектів тінисті ряди дерев, щоб незаможна дітвора могла втекти із запилюжених вулиць і гратися на свіжій траві в центрі міста.
І це тільки початок, сказала жінка й продовжила: ледь виникала небезпека, що якась громадська ініціатива провалиться чи якийсь проєкт відкладуть до нових віників, як слово переходило до Джона Джексона і він якось вдихав у це все життя, мовби жертвуючи своїм власним, допоки в місті навряд чи знайшлася частинка, що не мала хоч краплі серця Джона Джексона, тому ледь не всі тутешні мешканці відвели куточок свого серця і для нього.
На цьому місці промова місіс Ролстон різко обірвалася. Вона не втрималася й трохи поплакала, але серед публіки багато хто її зрозумів — матері та діти, що на собі перевірили його милосердя — і аудиторію захлеснуло ціле море оплесків, що луною прокотилися по стінах.
Лише дехто впізнав сивого коротуна, котрий підвівся із заднього кінця трибуни, та коли він розпочав свою промову, у будівлі поступово запанувала тиша.