Гітара, кості, кастет

— Самісенький, — з удаваною радістю продовжив він. — Захотів повернутися й глянути знову на старе місто.

— Надовго? — питали вони допитливо.

— На день, може, два дні.

Що вони подумають завтра? На вулиці збереться збентежений натовп, що пліткуватиме про приголомшену й нечувану новину.

«Слухайте, — хотілося йому сказати, — ви думаєте, мабуть, жилося мені в місті розкішно, та це не так. Я повернувся, бо життя розставило пастки, і, коли в моїх очах ви й побачили вогники щастя, то це тому, що вчора я віднайшов уламок втраченої молодості в цьому маленькому містечку».

Опівдні, коли Джексон відправився в будинок Еліс, сонце щосили припікало, і кілька разів він зупинявся, аби змахнути краплі поту з чола. Наближаючись до хвіртки, він побачив, що Еліс чекає на веранді: одягнена так парадно, мов у неділю, вона тихо розхитувалася сюди-туди — їй Богу, як в дитинстві.

— Еліс! — радісно вигукнув він.

Вона поспіхом піднесла палець до губ.

— Обережно! — прошепотіла вона.

Він сів поруч й взяв її долоню, та рука зіслизнула й лягла на бильце крісла, сама ж Еліс знову почала тихо розхитуватися.

— Обережніше. Діти в будинку.

— Але я не можу. Тепер життя починається знову, а про всі застороги я забув в тому, минулому житті.

— Ц-с-с-с!

Трохи стривожившись, він пильніше придивився до Еліс. Її обличчя, нерухоме та байдуже, здавалося старішим, ніж вчора; Еліс виглядала блідою й втомленою. Але він з тихим захопленим усміхом відмахнувся від цього враження.

— Еліс, цієї ночі я спав, як у дитинстві, хоч кілька разів і прокидався від радості, дивлячись на місяць, який зводив нас докупи. Цей місяць знову мій.

— Я зовсім не спала.

— Бідолаха.

— О другій чи третій ночі я зрозуміла, що не зможу піти від дітей — навіть з тобою.

Джексон заціпенів. На мить він кинув на неї здивований погляд, відтак розсміявся — коротко, недовірливо.

— Ніколи! — Еліс відчайдушно затрясла головою. — Ніколи, ніколи! Варто було подумати про це, як тіло самовільно тремтіло в ліжку, — вона затнулася. — Не знаю, яка муха мене вчора вкусила. Коли я з тобою, ти завжди змушуєш мене діяти, відчувати чи думати так, як хочеш ти. Але напевно, вже занадто пізно. Ця витівка, мов омана; скидається на якесь божевілля чи сон, от і все.

Джон Джексон знову розсміявся — цього разу не з підозрою, а з відтінком загрози.

— Що ти хочеш цим сказати? — вимогливо запитав він.

Еліс заплакала, прикриваючи обличчя рукою, тому що хтось чимчикував по стежині.

— Ти маєш пояснити детальніше, — випалив Джон Джексон, трохи підвищивши голос. — Мені отак все прийняти та піти?

— Благаю, не говори так голосно, — благала Еліс. — Спека, і я взагалі заплуталася. Думаю, я звичайна обивателька, не більше. Мені навіть соромно: я тут з тобою теревені правлю, поки мій чоловік, дихаючи пилом й задухою, весь день працює.

— Соромно теревені правити? — перепитав він.

— Та не дивися на мене так! — голос Еліс здригнувся. — У мене серце розривається, тому що я роблю тобі боляче. У тебе теж є діти, про яких треба піклуватися — сказав, що маєш сина.

— Син, — наявність сина здавалася сном, тож Джон приголомшено витріщився на неї. — Ох, авжеж, у мене є син.

Джексон почав усвідомлювати хворобливість, дику безглуздість ситуації; та все ще сліпо боровся за власну мить щастя, що виривалася з рук. Ледь не на добу, до нього повернулася сила споглядання речей крізь серпанок надії — надії на невідоме щастя, що розлилося десь за пагорбом; але тепер, з кожним вимовленим словом Еліс, серпанок надії, все місто, спогади, і навіть саме обличчя тієї жінки набували перед його очима реальних вимірів.

— Більше ніколи на світі, — вигукнув він в останній, відчайдушній спробі, — нам не випаде нагода стати щасливими!

Та він знав, навіть коли говорив цю фразу, що такої нагоди й не було; було лиш божевільне й сповнене відчаю нічне побачення двох схимників, що довго гнили у келіях.

Він звів очі, помітивши Джона Харланда біля хвіртки.

— Ланч готовий, — вигукнула Еліс з полегшенням в голосі. Джон приєднається до нас.

— Не можу, — швидко відгукнувся Джон Джексон. — Дякую, ви обоє дуже люб’язні.

— Залишайтеся, — Харланд, у замасленому комбінезоні, стомлено опустився на східці й великою носовою хусткою почав витирати лоб під тонким сивим волоссям. — Ми почастуємо вас охолодженим чаєм, — він підняв очі на Джона. — Я в таку спеку почуваюся старим, не знаю, як ви.

— Думаю... спека на всіх нас діє однаково, — зі зусиллям вимовив Джон Джексон. — Біда в тому, що мені сьогодні ввечері потрібно повертатися в місто.

— Справді? — Харланд співчутливо кивнув.

— Так. Я обіцяв виступити з промовою.

— Он як? Напевно, промова стосуватиметься якихось міських питань?

— Ні, власне… — слова виштовхувалися мимоволі, вистукуючи в мозку безглуздий ритм. — Я повинен розповісти про те, «що дало мені життя».

Затим він і справді відчув спеку; все ще зображаючи на обличчі посмішку, — мистецтво всміхатися він опанував досконало, — безсило прихилився до поручнів веранди. Незабаром усі троє попрямували до хвіртки.

— Шкода, що ти їдеш, — очі Еліс дивилися злякано. — Повертайся, не забувай наше містечко.

— Обов’язково.

Засліплений горем, усвідомлюючи, що ледве волочить ноги, Джон рушив вуличкою; але щось незабаром змусило його обернутися й із посмішкою помахати рукою. Еліс з чоловіком все ще стояли біля хвіртки, вони помахали йому у відповідь і, розвернувшись, почалапали в будинок.

«Я повинен повернутися та виголосити промову, — говорив він з собою, невпевнено ступаючи по стежині. — Я зведуся й гучно крикну: «Що дало мені життя?» і перед їхніми обличчями прозвучить відповідь «Нічого». Я скажу їм правду: що життя на кожному кроці шматувало мене на частини, а якась неясна причина того виднілася в далині тільки самому життю; що все, що я любив, стало попелом; що кожного разу, зупиняючись, аби погладити цуценя, я відчував його різці на своїй шкірі. І тоді вони дізнаються таємницю хоча б одного людського серця».