Страница 22 из 90
Він простягнув їй руку, вони вийшли та сіли поряд на провалену долівку веранди.
— Ти одружений, — мовила жінка. — Я читала в газетах… вже давно.
Він кивнув.
— Так, був одружений, — невесело підтвердив він. — Моя дружина втекла з любасом, в якого була роками закохана.
— Ой, співчуваю, — і після нової тривалої мовчанки додала: — Вечір — дивовижний, Джоне Джексоне.
— Давно вже я не був такий щасливий.
У голові крутилося стільки слів, втім ніхто не розкривав рота. Вони просто сиділи поруч і трималися за руки, як двоє дітлахів, які довгий час блукали в лісі поодинці, але нарешті зустрілися на галявині й тепер без пам’яті раді. Її чоловік був небагатим; він вже здогадався про це, оцінивши вицвілу, несучасну сукню, яку вона носила з гідністю. Чоловіка звали Джордж Харланд, він тримав тут, у селі, гараж.
— Джордж Харланд — це той рудий тип? — поцікавився Джексон.
Жінка кивнула.
— Ми були заручені кілька років. Іноді я думала, ми ніколи не одружимося. Двічі я відкладала весілля, але скільки можна було дівувати? Мені вже було двадцять п’ять, і от ми одружилися. Я його покохала, і це тривало рік.
Коли призахідне сонце змішало всі барви в лагуні неба, вони, все ще тримаючись за руки, рушили назад по тихій стежині.
— Зайдеш до нас повечеряти? Хочу показати тобі дітей. Старшому хлопчикові якраз виповнилося п’ятнадцять.
Вона жила в непоказному каркасному будиночку поблизу від гаража. У дворі дві маленькі дівчинки гралися поблизу старої, обшарпаної коляски, хоч там і лежало немовля.
— Мамо! Матуся! — закричали вони.
Еліс опустилася на коліна біля краю стежки, маленькі засмаглі руки обвили її шию.
— Сестра каже, Анна не прийде; значить, вечері в нас не буде.
— Вечерю приготує мама. А що сталося з Анною?
— У неї батько захворів. Вона не прийде.
Коли вони підійшли, високий, втомленого вигляду чоловік років п’ятдесяти, який читав на веранді газету, встав і накинув собі на плечі куртку, прикриваючи підтяжки.
— Анна не прийшла, — сказав він коротко.
— Знаю. Я сама приготую вечерю. Як гадаєш, хто до нас завітав?
Чоловіки приязно потиснули один одному руки, і Харланд, оцінивши його дорогий одяг й розкішний вигляд, відправився в будинок за ще одним стільцем.
— Ми про вас чимало чули, містере Джексон, — промовив він, коли Еліс пішла на кухню. — Ми знаємо, ви чого тільки не робили, аби привернути там їхню увагу.
Джон ввічливо кивнув, та, згадавши місто, яке тільки-но покинув, пересмикнувся від огиди.
— Шкодую, що взагалі поїхав звідси, — сказав він відверто. — І це не просто слова. Розкажіть, Харланде, як вам жилося в ці роки. Я чув, ви маєте гараж.
— Так… поблизу. Відверто кажучи, справи йдуть непогано. Та це, звісно, ніщо, порівнюючи з мірками міста, — поспішно визнав він.
— Знаєте, Харланде, — трохи помовчавши, мовив Джон Джексон, — я по вуха закоханий у вашу дружину.
— Справді? — Харланд розсміявся. — Що ж, як на мене, вона дуже мила жінка.
— Напевно, я завжди її кохав, всі ці роки.
— Справді? — Харланд знову розсміявся. Хтось закоханий у його дружину? Звичайна люб’язність — і тільки. — Ви краще їй про це скажіть. Тепер вона вже не так часто чує компліменти, як в молоді роки.
За столом сиділо шестеро, включаючи незграбного п’ятнадцятирічного хлопчака, вилитого батька, та двох маленьких крихіток, обличчя яких світилися після поспішного вмивання. Джон усвідомив, що в місті багато чого змінилося; у кінці дев’яностих воно умовно процвітало, але після закриття двох фабрик і перенесення виробництва в інше місце настав крах, тому якщо чверть століття тому населення було більше, то зараз воно на кілька сотень скоротилося.
Після ситної, однак простої вечері, вони всі попленталися на ґанок, діти, мовчки балансуючи, прилаштувалися на балясах, невпізнанні перехожі вигукували привітання з темної та запилюженої дороги. Незабаром молодші відправилися в ліжко, а хлопчик із батьком встали та накинули куртки.
— Думаю, варто навідатися в гараж, — сказав Харланд. — Я завжди о цій порі туди забігаю. А ви, двійко, посидьте тут та погомоніть про старі добрі часи.
Тільки-но в темній вуличці зникли батько та син, Джон Джексон повернувся до Еліс, обняв її за плече й заглянув в очі.
— Я люблю тебе, Еліс.
— І я тебе люблю.
З дня весілля він не говорив цього жодній жінці, окрім дружини. Але цього вечора слова набрали нового змісту, окуталися весною, і Джексон відчув, мовби своїми руками обіймає втрачену юність.
— Я завжди тебе любила, — пробурмотіла вона. — Уночі, перед тим як заснути, я завжди згадувала твоє обличчя. Чому ти не повертався?
Він ніжно погладив її волосся. Ніколи ще не бував такий щасливий. Джексон відчував, ніби отримав владу над самим часом, ніби той покотився назад, розчиняючи всі втрачені весни на світі, аби підкоритися почуттям.
— Ми, як і раніше — молоді, ми, двійко, — радісно мовив він. — Давним-давно ми припустилися безглуздої помилки, але встигли вчасно одуматися.
— Розкажи мені про це, — прошепотіла вона.
— Цього ранку, під дощем, я чув твій голос.
— І що він сказав, мій голос?
— Він сказав: повертайся додому.
— І ось ти вдома, любий.
— Я вдома.
Раптом він звівся.
— Ми з тобою їдемо. Ти розумієш?
— Я завжди знала: якщо ти прийдеш за мною, я з тобою поїду.
Коли зійшов місяць, Еліс проводила його до хвіртки.
— Завтра! — стиха мовив він.
— Завтра!
Під скажений стукіт серця Джон обережно виждав, поки кроки, що дріботіли темною вуличкою, не минуть його та замруть вдалині. З простодушною заповзятістю він знову поцілував Еліс і притиснув її до серця під квітневим місяцем.
Прокинувся чоловік об одинадцятій і набрав собі холодну ванну, плескаючись у воді з таким самим захопленням, яке відчував вчора.
— Ці двадцять років я надто багато думав, — мовив він до себе. — Думки старять людину.
На вулиці було тепліше, ніж вчора, і, коли Джон виглянув з вікна, курява на вулиці здавалася більш помітною, ніж напередодні. Він поснідав внизу, з вічним подивом міського жителя питаючи себе, чому в селі за білого світла не знайдеш свіжих вершків. Місцеві жителі вже дізналися, що він приїхав, і у вестибюлі кілька людей звелися, щоб його привітати. Хтось запитав, чи є в нього дружина й діти, він безтурботно відповів «ні», після чого йому стало трохи ніяково.