Соло. Книга 1

Розділ 3

— Живий? — запитав я, обертаючись до старого, який заворушився.

Дві останні потвори наче чекали на цю мить і кинулися вперед у сліпій надії відтяти від мене хоча б шматочок. Відскочивши, я виставив перед собою руку, вгативши першому монстрові в бік і активувавши «Дотик хаосу». Монстр заверещав і, приземлившись, більше не підвівся, корчачись у смертельній агонії. Мінус один. Другий устиг розвернутися, оцінити ситуацію й навіть завити, змусивши старого вкотре забитися в нападі страху.

Але на мене цей страх не діяв. Навіть у моєму новому тілі. Тому крок уперед — і, не зовсім плавно зійшовши з траєкторії стрибка потвори, я перехопив її в повітрі та, обхопивши двома руками, влив хаос. Тіло монстра смикнулося й упало на землю. Хаос вступив у свої права й почав пожирати внутрішні органи породження розлому.

— Здається, останній, — промовив я, оглядаючи околиці. Кров у старого перестала йти, але бій із двадцятьма трьома потворами здійняв такий галас, що мешканці цього дивного розлому не могли його не почути. Прибігли всі, хто тут був.

Окрім ватажка! Точніше, головного монстра розлому, який захищав кристал сили. Предмет, що дає розломам життя. Зазвичай його стереже одна потвора, рідко коли кристал породжує двох чи більше ватажків. Але іноді трапляється й таке, із цим мені теж доводилося стикатися. Учені з нашої академії вважали, що кристал розлому є розумною істотою, нехай і з чужим для людини розумом. Він не лише створює потвор, а й живить їх, спрямовує, змушує забезпечувати захист. Неживий кристал на таке не здатен.

— Хто… Хто ви, пане? — почувся тихий голос старого.

Я знову повернувся до нього, продовжуючи дослухатися до відчуттів. Небезпеки більше не відчувалося, наче розлом було зачищено. Тепер можна йти до кристала, викачувати з нього силу, і все — розлом зникне з нашого світу.

— Мене звати Соло, — представився я. — Я воїн хаосу.

Тарін-Сольник — надто відоме ім’я, щоб розкидатися ним без потреби. Мене неодмінно шукатимуть, тож називатися колишнім ім’ям не можна. Як на мене, Соло — чудове ім’я. Анітрохи не гірше за інші.

— Воїн хаосу? — Вицвілі очі старого стали ще прозорішими. — Давно я не чув такого представлення. Зазвичай кажуть: бездарний маг непотрібної стихії. Пробачте мені, пане Соло. Я не хотів вас образити.

— Це хто таке каже? — запитав я. Сам не помітив, як у моєму голосі з’явився метал. Непотрібна стихія? Хаос? Та я й за менше людям голови зносив!

— Усі кажуть, пане Соло. — Старий, здається, разом із ранами, що відновилися, здобув безсмертя, бо зовсім не боявся говорити мені таке в обличчя. — Усім відомо, що ті, кого доля зробила магами хаосу, нічого не досягають у житті. Усе, на що вони здатні, — працювати очисниками в колекторах, випалюючи своїм хаосом стічні води. Можливо, колись у далекому минулому це була сильна стихія, але її часи минули. Щойно проклятий клан Хаосу виступив проти Імператора, так і скінчилася його велич.

— Проклятий клан Хаосу? — перепитав я. В історії клану, якому я служив усе своє життя, нічого подібного не було. Це не ми, а нас зрадив Імператор, надіславши свої війська.

— Так, пане, — кивнув старий. Усівшись, він здивовано втупився у свої рани. Вони хоч і мали жахливий вигляд, але крові вже не було. — Невже ви не знаєте історії своєї стихії?

— Вочевидь, я щось пропустив у своїй освіті, — не став відмовлятися я. Юнак, яким мене бачив старий, запросто міг не отримати належної освіти. — Я врятував тобі життя, то, може, розповіси мені її? А заодно поясниш, відколи маги вогню згодовують людей потворам розломів?

— Відтоді, як маги вогню стали великими, пане, — відповів старий. — Мене звати Ястін, колись я працював наглядачем у публічній бібліотеці Галдора. Коли настав час піти, мене й мою родину відправили на заслужений відпочинок до села Лорік, що розташоване на захід від Галдора. Довгі роки ми жили там, обробляючи поля, вірою і правдою служачи Імперії, доки кілька тижнів тому нас не викрали. Цими землями керує клан Вогню, пане. Вони контролюють розломи, визначають, кому жити, а кому померти. Вони вирішують, чий час настав.

Старий замислився, а я почув знайому назву. Галдор був невеликим містечком на західному кордоні Імперії, неподалік від королівства Дертан. Нічим примітним Галдор не вирізнявся. Просто одне з містечок, де мені все ж довелося свого часу побувати — неподалік відкрився розлом шостого рангу, і група, що туди вирушила, довго не виходила на зв’язок, тоді як розлом не закривався. Довелося місцевому міському голові кликати мене, щоб витягнути бідолах із біди. І так — якби не я, та група загинула б, розлом набрав би сили й потвори з нього ринули б до Галдора.

Старий продовжив:

— Пан Мордек є молодшим нащадком роду Зорен, який керує Галдором. Цього року юний пан має вступити до бойової академії провінції, але вирішив перед вступом посилити себе. Щоб його джерело під час ініціації виявилося сильнішим за звичайне. Тому його старший брат, пан Таріс Зорен, виділив цей проклятий розлом. І, вочевидь, їм було шкода власних слуг, тож вони відправили кілька загонів збирати людей із навколишніх сіл. Моя родина… Вони були славними людьми. Чесними й добрими. Ми ніколи нікому не бажали зла, то чому з нами так…

Старий намагався говорити рівно, але його голос усе ж зрадницьки тремтів, коли він розповідав про незавидну долю своєї родини. Ось так живеш, нікому не заважаєш, а одного дня за тобою приходять воїни місцевого землевласника й забирають на забій потворам. І зробити із цим ти нічого не можеш, адже твій пан є магом.

— Отже, клану Хаосу в Імперії більше не існує? — Я повернув розмову в потрібне мені русло.

— Так, пане Соло, — підтвердив Ястін. — Проклятий клан відданий забуттю, як і всі, хто до нього належав.

— Але маги хаосу все ж існують, — продовжив я уточнювати. — Як же вони навчаються?

— Пробачте, пане Соло, мені це невідомо. Я простий старий, який колись працював у бібліотеці. Так, я прочитав багато книг, але це книги про минуле, у них немає відповіді на питання про те, що відбувається зараз. Усе, що я чув про бездарних магів хаосу, — це те, що вони працюють на місто, займаючись каналізацією.

Я почав здогадуватися, що сталося, але мозок уперто відмовлявся вірити в очевидне. Невже артефакт не просто переніс мене в інше місце й подарував нове тіло, а ще й щось наплутав із часом? Це пояснює, чому в грудях така порожнеча. Група «Істина» не загинула тієї ж миті, коли я використав артефакт. Вони напевно ще якийсь час чинили опір. Не могли не чинити.