Соло. Книга 1

— Коли сталася зрада клану Хаосу? — Я все ж поставив питання.

— Шістдесят років тому, пане Соло, — відповів Ястін. — Відтоді минуло вже стільки років!

Хотілося вилаятися. Причому ґрунтовно, зі знанням справи. Усі, кого я знав, уже загинули. Родини в мене не було — так і не вдалося нею обзавестися, але друзів і просто знайомих було вдосталь. Я ніколи не вимагав плати за врятоване життя, але люди не могли прийняти цей факт. Вони намагалися хоч якось мені віддячити. Золота від продажу ресурсів розломів у мене накопичилося багато, артефактами мене було не здивувати, тож усе, на що я погоджувався, — це спілкування. Добра випивка, приємне товариство, вродливі жінки.

І всього цього більше немає. Якщо клан Хаосу набув статусу «проклятого», то власність усіх його представників переходить у користування Імперії. Мені навіть не потрібно було запитувати про це старого. Навряд чи простий бібліотекар міг знати такі тонкощі. У мене, звісно, створено кілька схованок, про які знав лише я, але за шістдесят років із ними могло статися що завгодно. Не були вони розраховані на таке тривале існування.

Попередивши старого, щоб той залишався на місці, я пішов блукати розломом, вишукуючи цінні ресурси. Тут, у розломі першого рангу, на щось справді унікальне розраховувати не доводилося, але зараз мені нічого унікального й не було потрібно. Відірвавши за допомогою хаосу лапу одному з монстрів, я гострими пазурами розкрив кілька тіл монстрів, дістаючи потрібні мені нутрощі.

Енергії в розломі виявилося так мало, що рани старого лише перестали кровоточити. Ні про яке загоєння не йшлося. Його тіло потрібно було підштовхнути, змусивши запрацювати на повну. І зробити це можна лише еліксиром лікування. Або, як у нашому випадку, лікувальною кашею — перегінного куба в мене в кишенях немає. Та й кишень у мене немає — я досі бігаю голий. Добре, що старий старанно вдавав, ніби цього не помічає. Відразу видно, що за своє життя йому довелося чимало спілкуватися з магами — неправильне питання могло коштувати простолюдинові життя. Подумаєш, панові подобається бігати голим. Можливо, він так покращує зв’язок зі стихією. Хто їх, магів хаосу, знає?

Знайти серед неживого каміння кілька потрібних мені сухих рослин, особливих каменів і грибів виявилося несподівано легко. Вибравши невеликий камінь, я поклав на нього долоню й активував «Дотик хаосу». Розломовий камінь піддався, почавши розпорошувати навсібіч вивільнену енергію знищених частинок. Створивши заглиблення, я почав змішувати інгредієнти, розтираючи їх іншим каменем і формуючи лікувальну кашу. Вона буде корисною не лише старому, а й мені.

Залишалася дрібниця — якось змусити себе це з’їсти. Зілля лікування, виготовлене не в алхімічній лабораторії, завжди віддавало гіркотою й неприємно пахло, у нашому ж випадку кашка взагалі мала вигляд якоїсь неймовірної гидоти. Особливо коли знаєш, що до її складу входять сирі рештки потвор розломів.

Але вибору ніхто не давав — це тіло мені категорично не подобалося. Потрібно було запустити процес розвитку, змусивши організм підбадьоритися й почати нарощувати м’язи, водночас посилюючи їх. Можна, звісно, витратити кілька років, виснажуючи себе лише фізичними вправами — це зміцнить тіло й надасть йому потрібну для подальшого розвитку структуру, але дозволити собі таке я зараз не міг. Ястін чітко пояснив: воїнів хаосу в сучасному світі не люблять. Отже, мене намагатиметься вбити кожен, хто побачить. Наприклад, той самий Таріс Зорен, який сидів у кареті й асоціювався в мене зі смертю.

Та й питання до роду Зорен у мене були. Не сподобалося мені те, що вони вчинили. Одна річ — відправити на корм потворам розломів узятих у бою бранців, але викрадати невинних мешканців із сіл — це вже занадто. Так чинять лише потвори. А потвор, незалежно від їхньої подоби, потрібно знищувати. Такою є місія Істини.

Але для цього була потрібна сила, якої в мене зараз не було. Тому щонайменше половину лікувальної каші, яку я приготував, мені доведеться зжерти самому. Хоч би як тіло протестувало.

— Їж, — наказав я, практично жбурляючи свою «тарілку» старому. Перед очима стояла пелена. У вухах безперервно гуло. Піднявся сильний жар — тіло запустило процеси відновлення. Кінцівки тремтіли, і навіть просто стояти коштувало мені неймовірних зусиль. Організм прагнув викинути все, що я в нього запхав, і наполегливо вимагав, щоб я схаменувся. Ось тільки я чудово знав, що станеться, якщо виявити слабкість. Організм, який позбудеться лікувальної каші, зупиниться в розвитку, і ламати його доведеться вже чимось серйознішим. Тут самою кашею не відбудешся — знадобляться чисті еліксири.

Змушувати старого з’їдати все я не збирався — йому вистачило б і третини. Однак страх перед воїном хаосу виявився настільки великим, що Ястін без зайвих питань проковтнув усю виготовлену мною бурду. Зблід, витріщив очі, схопився за рот, намагаючись стримати блювотний позив, але впорався.

Результат не змусив на себе чекати — рани, завдані потворами розломів, почали заростати на очах. Мине не більше години, і від них залишаться лише шрами, які згодом теж зникнуть. Сам же Ястін помолодшає років на десять. Для позбавленої магії людини й таке — справжнє диво.

— Я не відчуваю ран, пане Соло! — Голос Ястіна був сповнений подиву. — Як це можливо? Ви що, ще й лікар? Але ж маг хаосу…

Схаменувшись, старий прикрив рота руками, боячись вимовити слова «непотрібний» і «бездарний». Зрозуміло! Раніше старий не соромився у висловах, бо був упевнений, що помре. Що таке гнів мага, якщо ти лежиш на смертному одрі? Тепер же, відчувши приплив сил, згадав, що з благородними панами потрібно стежити за язиком.

— Іти можеш? — запитав я, ігноруючи слова старого. — Тоді йди за мною. Цей розлом потрібно закрити.

Ватажок потвор розлому перебував поряд із кристалом сили. Схожа на пса потвора загарчала, готова захищати предмет, що дарував розлому життя, навіть ціною власного життя. Візуально кристал розлому першого рангу нічим не відрізнявся від собі подібних — просто напівпрозорий камінь, який виріс із землі. Однак різниця все ж була, причому досить значна. Зазвичай кристали сили виростають заввишки у три долоні. Тут же величезна напівпрозора брила сягала мені грудей, перевищуючи стандартні розміри в кілька разів.

— Скільки ж існує цей розлом? — здивовано запитав я.