Соло. Книга 1

Розділ 21

Прив’язавши мотузки до вбитих у каміння гаків, ми спустилися на ідеально рівне дно гігантської ями. Пожирачі, які тут мешкали, очистили свій обідній стіл від усього, де могла сховатися їжа. Не було ні кісток, ні ям, ні каміння. Лише рівна, відполірована кам’яна поверхня.

Туман стояв такий густий, що за кілька кроків уже нічого не було видно. Зібравшись у групу, ми повільно рушили вперед, готові до того, що на нас можуть несподівано напасти місцеві монстри. Але Зарґ не помилився — пожирачі справді спали. Навіщо даремно витрачати енергію, якщо їжа прибуде ще нескоро?

Дістатися до прямовисної скелі вдалося без проблем. Значно довше ми шукали перший вбитий у скелю штир.

— Є! — зраділо промовив Зарґ. — Шлях починається тут!

Штирі забивали двома паралельними рядами, щоб ними було зручно підійматися. Через кожні два-три мої зрости у стіні з’являвся гак, до якого ми себе прив’язували, щоб уникнути навіть найменшої випадковості. Так тривало, на жаль, недовго — штирі закінчилися.

— Усі піднялися? — прокричав Зарґ звідкись згори. — По одному відгукніться!

— Піднявся! — відразу промовив найближчий до Зарґа добувач. — Піднявся.

— Піднявся! — прокричав і я, замикаючи стрій. Дізнавач і ще один добувач залишилися біля краю урвища. Якщо з нами щось станеться — хтось має повернутися й усе розповісти.

Згори пролунав металевий дзвін — Зарґ почав забивати в скелю нові штирі. Посипалося кам’яне кришиво, і відразу в тумані почався якийсь рух. Я не бачив, що являли собою пожирачі, але відчуття небезпеки зі схованої туманом ями лякало. Щось на рівні потвори Шира, з якою я складав іспит. Інстинктивно я піднявся на кілька штирів вище, ледь не впершись головою в ноги добувача наді мною, і тут із туману вистрілило щупальце, схоже на довгий, потворний і товстий щурячий хвіст.

Цей хвіст пошарив по стіні, намагаючись знайти порушників спокою, і я помітив численні ніжки, якими ця потвора перебирала, з легкістю пожираючи всі нерівності й роблячи скелю ще прямовиснішою та гладшою.

— Прокинулися, прокляті! — зі сміхом прокричав Зарґ, продовжуючи божевільний підйом. — Соло, а вріж-но по них магією! А то зовсім неполоханими стали!

Чотири «Дотики хаосу» ввійшли у відросток, і той різко ковзнув у туман, наче обпікся. Ось тільки за кілька митей із туману вистрілили відразу шість відростків, почавши нишпорити по стіні. Пощастило, що все це відбувалося кроків за двадцять від нас — монстри відчували вібрацію від ударів Зарґа, але помилилися з місцем, звідки вона йшла. А потім вирішили, що їжа ховається там, де було отримано опік. Мене це влаштовувало, тому я почав активно заливати щупальця «Дотиками хаосу».

Користі від цього було мало — ранг монстрів перевищував мої можливості. Але неприємних відчуттів завдавати все ж виходило. Пожирачі старанно досліджували скелю збоку від нас, час від часу ховаючи обпечені щупальця, а ми впевнено повзли вгору, доки не опинилися вище найдовшого відростка.

— Ти поглянь, прорвалися! — засміявся Зарґ, заганяючи в стіну черговий штир. — Прорвалися, хай вас товста жаба пожере! Прискорюємося! Тепер можна не стримуватися!

Удари почали лунати частіше. Зарґ явно раніше стримувався, остерігаючись пожирачів, але тепер у ньому прокинувся азарт. Минуло щонайбільше години зо дві, перш ніж ми нарешті видерлися на вершину скелі з помаранчевим розломом.

— Є! — командир групи добувачів хіба що не підстрибнув. — Соло, ти приносиш удачу! Уперше на моїй пам’яті проклятий розлом хоч когось до себе підпустив. Гей, там, біля краю! Лови!

Прив’язавши до кінця довгої товстої мотузки кирку, Зарґ розкрутив її й жбурнув у бік іншого краю прірви. Мотузка почала розмотуватися з величезною швидкістю, але Зарґ устиг схопити кінець, перш ніж вона полетіла слідом. Кирка загриміла по камінню, але її відразу перехопили. Мотузку натягнули між вбитими штирями, і між розломом та «великою» землею вперше утворився канатний міст. Не найнадійніший шлях, але свою роль він точно виконував.

Добувач, який залишився на тому краю, зі спритністю кішки проповз по канату, після чого начебто дорослі люди почали стрибати від радості, мов малі діти.

— Мені потрібен час, — промовив я, але не впевнений, що мене почули. Добувачі дісталися місця, яке довгий час здавалося неприступним, і святкували, стрибаючи навколо покладів чорної руди. Упевнений, жодного шматочка цього цінного ресурсу не залишиться незнайденим. Вишкрібуть усе.

Простір переді мною поплив, перетворюючись на безкраю сіру кам’янисту пустелю. Ні підйомів, ні спусків, ні дерев, ні води. Нічого. Лише каміння та величезні спотворені потвори, схожі на носорогів. На голові кожного чудовиська було по чотири довгих роги, самі потвори пересувалися на чотирьох товстих лапах, від лап до хвоста вони були всіяні грубими шипами, а під ногами кожної потвори бігали дрібні, ще страшніші чудовиська.

Ректор не обдурив — прорив лише готувався, але до нього було ще далеко. За звичайних умов кожна така гігантська потвора займала свою ділянку, не підпускаючи суперників ближче. Зараз усі почали об’єднуватися, зближуючись, але до повного єднання було ще далеко.

Сам того не очікуючи, я всміхнувся. Цікаво, Шир знав, який саме розлом обрав? Спотворені носороги та їхні поплічники були вкрай неприємною силою. Товста шкіра велетнів із легкістю відбивала навіть випущені впритул стріли й більшість заклинань, а також наділяла свого господаря імунітетом до магії вогню.

Однак не самим захистом славилися спотворені носороги. Крім рогів і шипів по всьому тілу, ці потвори мали магію. Усе ж ми перебували в розломі п’ятого рангу. Завдяки своєму імунітету до вогню потвори не відчували болю, тому якимось чином вивергали полум’я з носа. Щось на кшталт струменя вогню з відповідної магічної школи, тільки сильніше, товстіше й небезпечніше. Якби ми були на шостому-сьомому ранзі, до вогню додалися б іще блискавка чи вітер.

Дрібні потвори, які бігали під ногами спотворених, насправді були невіддільною частиною кожного чудовиська, даруючи йому посилення, швидкість, лють і купу додаткових переваг, через які й без того небезпечний спотворений носоріг перетворювався на смертельно небезпечного супротивника.