Соло. Книга 1

Ректор поклав перед собою три папірці. Зверху на них нічого не було написано, отже, назви розломів були на зворотному боці. Я підійшов ближче й простягнув руку до центрального. Мене відразу обдало жаром майбутніх неприємностей. Не смертельних, але таких, що бажання торкатися папірця зникло. Лівий і правий нічим подібним не відрізнялися. Просто аркуші.

— Цей. — Після паузи я торкнувся центрального. Я воїн хаосу! А воїни від неприємностей не тікають.

Ректор дозволив собі посмішку, після чого повільно перевернув лівий і правий папірці. Вони виявилися цілковито чистими. І лише коли перевернули центральний, я побачив намальоване коло.

— Шир про це розповідав, але хотілося побачити на власні очі, — пояснив ректор, після чого поклав на стіл торбинку мандрівника й підштовхнув її в мій бік. — Імператорська сім’я вдячна тобі за порятунок життя принцеси Розалін. Це від них. Безрозмірна торбинка мандрівника із сімдесятивідсотковим зменшенням ваги.

Ого! Це справді імператорський подарунок! До того як я відкрив собі просторове сховище, у мене була торбинка мандрівника з таким самим зменшенням ваги. Максимальним для предметів такого типу. Артефактори виготовляти їх не вміли, тож торбинки мандрівника, як і сумки мандрівника, добували лише в старих розломах, яким було далеко за двадцять років, причому відсоток зміни ваги в кожного артефакту був різним. Мені надали артефакт із максимальним значенням.

— Її потрібно прив’язати, — почав пояснювати ректор принцип роботи з такими артефактами. — Тебе вчили, як це робити?

Звісно, вчили! Точніше, я сам міг навчити цьому кого завгодно. Діставши ніж, я провів лезом по долоні правої руки й поклав її на торбинку. Кров увібралася без залишку, і я повторив операцію з лівою рукою. Тепер до свого сховища я міг забиратися обома руками. Але на цьому зупинятися не збирався — поклавши обидві руки на невеликий мішечок, я активував «Дотик хаосу», прив’язуючи до торбинки ще й свою магію. Тепер скористатися цим артефактом не зможе ніхто, крім мене. Точніше, щоб забратися до торбинки мандрівника, потрібно буде вбити її власника.

— Розлом для тебе обирав Шир, — продовжив ректор, щойно невеликий мішечок зайняв місце в мене на поясі. Зілля вже було там. Відмовлятися від такого подарунка я не збирався.

— Майже шостий? — із розумінням уточнив я. — Скільки йому років?

— Його виявили трохи більше ніж п’ятдесят років тому. Тоді це був розлом першого рангу, але через розташування його було невигідно закривати. Знову ж таки через розташування всі прориви закінчувалися нічим — потвори не могли відійти далеко від розлому. Віддаленість від проклятих земель зіграла свою роль, і новий ранг розлом отримував лише кожні десять років. За оцінкою моїх професорів, черговий перехід має статися вже цього року. Цього ж року має відбутися прорив, але поки що передумов для цього немає. Розлом не досліджений. Знову ж таки проблема розташування. Зате відома його ширина — близько десяти кроків. Із тобою піде команда Зарґа. У часі не обмежую. Єдина умова — добувачі не повинні брати участь у підкоренні розлому.

Десять кроків — це серйозно. Отже, всередині була якась суміш бегемота з носорогом, приправлена ще чимось неприємним. Великі розміри не означали, що потвори будуть неповороткими. Радше навпаки, вони виявляться спритними й броньованими. До того ж це розлом п’ятого рангу — там навіть трава буде небезпечною.

— Мені потрібна зброя, — попросив я.

— Арсенал у твоєму розпорядженні, — погодився ректор. — Твої шпаги відремонтовані й чекають на тебе там само. Вирушаєш за дві години. Можеш готуватися.

— Мені й моїм супутницям потрібен вихідний, — згадав я про важливу справу.

— У тебе немає супутниць, — відповів ректор.

— Мені й моїм ученицям, — здався я. Ми з дівчатами не бачилися два місяці, але їх однаково називали моїми ученицями. — Після того як повернуся з розлому, хочемо погуляти Трімусом і його околицями. Відпустка на п’ять днів.

— Навіщо так багато? — здивовано запитав ректор.

— Родина Наталі перебуває в Трімусі, а Мілені потрібно їхати до Галдора.

— Скористаєтеся телепортом, академія оплатить усі витрати, — запропонував ректор. — Я не хочу платити запрошеним професорам за простій.

— Два дні, — запропонував я.

— Погоджено, — кивнув ректор. — Коли повернешся з розлому, у вас буде дводенна відпустка. Але потім ви поринете в навчання з новою силою. Зарґ чекає на тебе в приймальні. Зайди до їдальні — я розпорядився підготувати для тебе провізію на випробування. Вільний!

Я підійшов до дверей, коли пролунали несподівані слова:

— Якщо надумаєш померти — ти мене розчаруєш, Соло. Не роби цього.

Не схоже, щоб маг світла за мене хвилювався. Радше навпаки — він хвилювався за себе. Вочевидь, у ректора з’явилися на мене й моїх учениць, які не учениці, якісь плани, які він повільно втілював у життя. Он навіть викликав двох професорів зі столиці. Для звичайних студентів такого ніколи не зробили б.

Зарґ справді вже чекав на мене. За два місяці, що ми не бачилися, коротун не змінився. Такий самий похмурий, невдоволений і буркотливий із приводу й без.

— Знав же, що з тобою зв’язуватися не треба, — відразу завів він свою пісню. — Ти хоч знаєш, куди нас відправляють?

— Гадки не маю, — відповів я. Вірена виписала нам необхідні папери, після чого ми вирушили до арсеналу по зброю. Самими шпагами проти велетнів не повоюєш.

— Його називають проклятим розломом, — охоче почав пояснювати Зарґ. — Лише моя група тричі до нього вирушала, але жодного разу до розлому ми не дісталися! Постійно щось заважало. То монстри, то якісь божевільні бандити, то такі дощі, що проїхати неможливо. Скільки було інших подібних груп, не знаю, але багато.

— Проклятий розлом? — здивувався я. — Надто пафосна назва для розлому п’ятого рангу.

— Сам зрозумієш, коли ми не зможемо до нього дістатися, — пообіцяв Зарґ. — О, схвалюю! Гарний вибір.

Ішлося про кілька довгих списів, які я без вагань почав закидати до торбинки мандрівника. Без списів потикатися до розлому такої ширини не можна. Відремонтовані шпаги справді чекали на мене, причому тут же знайшлася шпага принцеси Розалін, інкрустована коштовним камінням. Шпага радше для краси, ніж для справжнього бою.

Тягти їх із собою до розлому було безглуздо, тому я залишив їх Ястінові — слуга сховає. Хіба що свою шпагу взяв із собою. Точніше, ту, що колись належала юному графові Тевіну Дебура. З усіх моїх трофеїв вона подобалася мені найбільше.