Соло. Книга 1

Розділ 20

— На цьому все, магу хаосу! — промовив Шир. — Навчання закінчено. Гідний!

Живий скелет звично розвернувся й широким кроком пішов із полігона. Прощатися він не вмів.

— Пане Соло, та як же вас сьогодні так? — заголосив Ястін, не знаючи, з якого боку до мене підійти. — Що ж це за моторошний монстр такий, га? Не можна ж так із живою людиною чинити!

Я лежав у калюжі власної крові й усміхався. Я зробив це! Мені вдалося витримати прокляті хаосом тренування з маніяком, який не знав слова «відпочинок»! І сьогодні я склав фінальний іспит, зумівши подряпати монстра сьомого рангу. Те, що цей монстр перетворив мене на фарш, — витрати професії. На таке навіть уваги звертати не варто.

— Нарешті це безумство припинилося! — Щойно Шир пішов із полігона, до мене підійшов професор Отумір. Офіційний цілитель академії був прикріплений до нас, щоб щодня перетворювати закривавлену купу м’яса на мага хаосу. Щодня, хай його хаос роздере! Усі два місяці!

Так із мене не знущалися навіть у бойовій академії Хаосу. Шир наче відчував, у чому я слабкий, і саме туди тиснув. М’язи, витривалість, швидкість — усе це тренувалося в максимально екстремальних поєдинках із його поплічниками. Жодних маятників, обважнювачів чи чогось подібного, із чим так люблять займатися звичайні студенти.

Шпага, натільна броня й від однієї до п’яти потвор п’ятого-шостого рангів, які плювалися в мене отрутою, стріляли голками, випускали Темряву, били величезними лапами. Арсенал вихованців Шира здавався безмежним, і щойно я добирав ключик до якогось конкретного монстра, його відразу прибирали, а на його місце ставав іще смертоносніший і небезпечніший.

Шир щосили користувався моєю здатністю передбачати смертельний удар, розвиваючи не лише мене, а й цей дар. Нещасний експериментатор! І не можна сказати, що це було на шкоду — навпаки! Тіло майже повернуло рефлекси минулого життя, коли воно спочатку ухилялося від небезпеки, а вже потім намагалося зрозуміти, від якої саме небезпеки ухилилося. Так, це було надто екстремально. Будь-який пропущений удар убив би мене, навіть попри артефакти блокування смертельних ударів, але це було ефективно!

Наші походи до розломів теж перетворювалися на тренування на межі виживання — Шир підбирав мені максимально незручні для мага хаосу проколи в просторі. Щось на кшталт розлому з вермільськими бджолами. Тішило одне — це були мої розломи, і академія забирала лише ресурси, залишаючи кристал сили мені. На п’ятий ранг я переходити не став, але джерело розвинув досить сильно.

І сьогодні в мене відбувся випускний іспит. Щоб Шир визнав мене гідним, мені, магові хаосу четвертого рангу, потрібно було подряпати потвору Темряви сьомого. З невеликими уточненнями — «Дотик хаосу» не діяв на саму потвору, але допомагав знищувати закликаних нею істот.

Це було складно. Напевно, якщо прибрати всю лайку, слово «складно» буде найточнішим. Мене дряпали, кусали, кололи, навіть жували, але завдання я все ж виконав — кінчик шпаги залишив на тілі спритного монстра подряпину. Усе інше, як я вже казав, — витрати професії.

Цілитель закінчив і, лаючись собі під ніс, пішов, залишивши мене з Ястіном, який притягнув цілу тацю їжі. Точніше, алхімічної бурди, приготованої особисто Широм. Маг темряви жив у парадигмі «ефективність». Не лише тренування, а й їжа мала приносити максимальну користь.

Закінчивши з їжею, я підвівся. Зазвичай Шир завершував тренування пізно вночі. Ястін мене годував, допомагав прийняти душ, відводив до номера, а вранці все починалося знову. Але сьогодні все закінчилося надто рано, я навіть устигав на вечерю!

Чим і вирішив скористатися. Мене вирвали з життя на два місяці. Через божевільний розклад я майже ні з ким зі студентів не перетинався. Надто рано виходив із номера, надто пізно повертався, проводячи взагалі весь час на закритому полігоні. Першими днями туди приходили Мілена й Наталі, сподіваючись хоча б побачитися зі мною, але Шир ніколи не відпускав. Потім і дівчата перестали заходити. Усе, що Ястін зміг з’ясувати, — вони теж пройшли своє вступне випробування, і викладачі взялися за них усерйоз.

Тому я прийняв душ, перевдягнувся у форму академії й пішов шукати своїх супутниць. Усі студенти, як я й думав, були в їдальні. Ось тільки варто було мені підійти до дверей, як почалося щось незвичне.

— Спину рівно! — почувся грізний наказ, після якого пролунав глухий звук удару. — Плечі розправити! Руку рівніше!

Я ввійшов до їдальні й завмер на місці, вражений побаченим. Грубого дерев’яного столу, за яким колись сидів я з дівчатами, не було. Як і кількох сусідніх, за якими тулилися простолюдини першого курсу. І якщо столи простолюдинів перенесли в інше місце, змусивши студентів збитися в тісні групи, то наш змінили. Тепер це був накритий білосніжною скатертиною обідній стіл пристойних розмірів, якого не було навіть у вищої знаті третього курсу!

За ним сиділи дві прекрасні дівчини. Власне, це й стало причиною мого здивування — за два місяці перебування в магічній академії Трімуса Мілена й Наталі перетворилися на разюче спокусливих красунь, здатних збуджувати розум одним рухом. Погляд з-під вій, посадка голови, неймовірна постава, ніжні руки, які літали над столом, — якби не знати, що перед тобою простолюдинка й аристократка з глухої провінції, можна було сміливо вирішити, що представниці вищої знаті столиці Імперії зійшли до відвідування нашої академії.

— Руку рівніше! — почувся черговий рик, і пролунав удар. Лише тепер я помітив позаду дівчат суху стареньку, яка тримала тонку дерев’яну палицю. Цією палицею викладачка добряче походжала по руках і спинах моїх супутниць, якщо ті щось робили неправильно. І, що дивно, дівчата ніяк не реагували на таке ставлення. Навпаки, відразу намагалися все виправити.

Спочатку промайнула думка прогнати стару й просто поспілкуватися з дівчатами, яких так довго не бачив, але розум переміг емоції. Суха мегера все робила правильно — вона муштрувала дівчат, навчаючи їх правильно поводитися за столом у вищому товаристві. Так, методи, звісно, не найзвичніші, але не мені з нею сперечатися. Я два місяці Шира терпів!

Що ж, тоді потрібно підіграти! Заодно перевірю, наскільки змінилася Мілена за цей час. У Наталі я не сумнівався — походження зобов’язувало. Але дочка коваля потребувала особливої уваги до свого навчання. Про всяк випадок переконавшись, що мій зовнішній вигляд відповідає вимогам, я підійшов до столу й зобразив красивий уклін.

— Пані, дозволите до вас приєднатися? — запитав я.