Соло. Книга 1

Відчуття небезпеки стихло. Убивця, в якого влучила блискавка, був мертвий. Він упав неподалік від нас, і щось у ньому здалося мені дивним. Поки до нас поспішали викладачі й дядько Розалін, я підійшов до трупа й потягнув його за зелене волосся.

Перука довго не хотіла зніматися — прикріпили її ґрунтовно. Однак я виявився наполегливим, і, коли мені все ж удалося відірвати фальшиве волосся, усередині все похололо. Тільки цього не вистачало!

Коротке сиве волосся. Маг хаосу, який пройшов вельми непогану підготовку й навчився користуватися заклинаннями без активатора, зазіхав на життя принцеси. У мене були якісь думки про те, щоб повернути магам хаосу колишню велич? Щойно вони розлетілися красивими дрібними уламками.

Про продовження дуелі, звісно, більше не йшлося. Мене під конвоєм відвели до мого номера, тож про хаос, що коївся в магічній академії, я міг лише здогадуватися. Одна річ — замах на нікому не потрібного простолюдина, інша — на принцесу.

Кілька разів до мене приходили викликані зі столиці дізнавачі. Ставили запитання. Щоразу різні, але їхня суть зводилася до одного — чи був я у змові з убивцею? Скільки мені заплатили, щоб я викликав принцесу на бій? Де мої спільники й чи готовий я до страти?

Тиснули зі знанням справи. Якби я був звичайним двадцятирічним хлопцем — давно б зізнався в усіх гріхах цього світу. Починаючи від організації замаху на принцесу й закінчуючи створенням проклятої зони з розломами десятого рангу. Ось тільки приписати мені всі гріхи не виходило — я чітко захищався фактами.

Усе вирувало до самого ранку. Мене хоч і не випускали з номера, але важко було не бачити крізь вікно цілі групи дізнавачів, які гасали магічною академією Трімуса туди-сюди.

Уранці двері мого номера вкотре відчинилися, і на порозі з’явився Шир. Кивнувши двом моїм охоронцям, маг темряви відправив їх геть. Туди ж вирушив і Ястін. Щоправда, мій слуга отримав конкретне завдання — піти до їдальні й набрати їжі на день для трьох людей.

— Підійди, — наказав Шир, залишаючись біля дверей.

Я рушив до нього й несподівано відчув, що мене зараз уб’ють. Причому відчув це настільки виразно, що рефлекси спрацювали раніше, ніж розум віддав наказ тілу. Я відхилився вбік, одночасно розвертаючись, і мало не скрикнув від страху — повз мене пронеслася коса із темряви, яку тримав у руках верховний ліч!

За все минуле життя мені лише двічі доводилося бачити цю істоту. Поплічник десятого рангу був найсильнішою нежиттю, яку могли закликати справжні воїни темряви. Тут потрібен не лише максимальний, десятий, ранг, а ще й неймовірна майстерність контролю. Верховний ліч був майже розумною істотою, яка підкорялася лише найсильнішому. Слабких магів він убивав і здобував свободу. Полювати потім на потвору десятого рангу було ще тією пригодою. Власне, так я з ними й зустрівся — коли верховний ліч одного темного мага бився з верховним лічем, який убив свого господаря.

Тоді я був ще воїном хаосу-початківцем, тож нічого не міг протиставити істоті такого рівня. Утім, як не міг нічого зробити й зараз — жалюгідний четвертий ранг був нічим порівняно з десятим рангом верховного ліча. Однак добивати мене він не став. Шир ледь помітно ворухнув пальцем, і його поплічник миттєво розтанув.

— Що ж, це багато чого пояснює, — пролунав крижаний голос живого скелета. — Передчуття небезпеки. Мій учитель розповідав про таке, але сам я бачу це вперше. Воно працює лише на тебе чи поширюється також на тих, хто перебуває поруч?

— Лише на мене, — заперечувати очевидне було безглуздо. Атака верховного ліча мала розділити мене на дві акуратні половини, але я якимось чином її відчув. Шир умів робити висновки.

— Як ти зрозумів, що на принцесу нападуть? — продовжив допитуватися Шир.

Довелося розповісти про нашу дуель. Шир ставив запитання, які навіть дізнавачам не спадали на думку.

— Виходить, якщо видати імператорський указ про те, що ти помреш, якщо хтось атакує принцесу, твоє відчуття теж спрацює? — несподівано припустив Шир.

Я отетерів — такий спосіб ніколи не спадав мені на думку. У минулому житті мене так не використовували. Коли я повністю опанував свій дар, то вже здобув достатньо сили, щоб зі мною рахувалися в Імперії. Але зараз я лише слабкий студент першого курсу з чотирма каналами зв’язку, і, відверто кажучи, моя єдина користь тут і зараз могла полягати саме в тому, щоб передбачати удари, спрямовані на інших.

Ось тільки такого мені категорично не хотілося. Комусь із магів таке життя могло здатися ідеальним — живи в золотій клітці, відвідуй звані бали, спілкуйся з вищою знаттю, але мені це було огидно. Мене вабили таємниці розломів. Убивство потвор. Пошук артефактів. Відродження клану. Відтворення групи «Істина». Усього цього неможливо досягти, якщо бути вірним песиком якогось знатного вельможі.

Вочевидь, на моєму обличчі все було написано, бо Шир змінив тему:

— Принцеса залишила магічну академію Трімуса.

— Не можу сказати, що сумуватиму за нею, — щиро відповів я. — Та й логічно, що її відправили додому. Хтозна, скільки ще вбивць заховано серед студентів.

— Дізнавачі знайшли лише ще одну. Перший курс. Простолюдинка. Магиня світла.

О, невже та сама єдина дівчина, яка змогла здобути перепустку в боротьбі з дикими магами? Пам’ятаю її.

— Її ціллю був ти, — продовжив Шир. — Ти помреш за місяць.

— Голка з відкладеним прокляттям була лише одна, — заперечив я. — Інших спроб напасти на мене не було. Вона не знала, що її перший замах провалився, отже, підготувати повторний не могла. Найближчі три тижні вона мала зачаїтися.

— Гільдія вбивць дорожить своєю репутацією. Те, що не вдалося зараз, буде зроблено потім. Ти помреш.

— Наскільки мені відомо, у грі під назвою «життя» ще ніхто ніколи не перемагав. — Мені залишалося лише знизати плечима. — Помруть усі. Тож колись настане й моя черга. Питання лише в тому, де і як її зустріти.

— Мені подобається, що ти спокійно говориш про смерть, — задоволено кивнув Шир. — Той, хто хотів убити принцесу, прибув до академії під чужою личиною, використовуючи маскувальні артефакти, перуку й контактні лінзи. Маг природи, якого він замінив, зник.

— Отже, цей воїн хаосу прибув сюди з конкретною метою — убити принцесу? — здивувався я. — У звичайному житті до неї не підступитися, але свого шансу він усе ж дочекався. Однак діяв не так, як має діяти вбивця. Це більше нагадує героїчну самопожертву. Та й його дивний вигук…