Соло. Книга 1

— Ти збожеволів? — обурилася принцеса. — Ти знаєш, скільки вони коштують? Простолюдинам не належать такі артефакти! Ти маєш дякувати долі за те, що тобі випала честь мені допомогти! Жодної торгівлі!

— Я нічого вам не винен, ваша високосте, — спокійно зауважив я. — Я вільний простолюдин із далекого королівства. Не аристократ. Не ваш підданий. Просто маг хаосу, який за випадковим збігом обставин навчається з вами в одній магічній академії. Але якщо проблема у вартості, то, звісно, я піду на поступки. Скажіть, що ви не спроможні заплатити за мої послуги трьома торбинками мандрівника, і я зроблю все безкоштовно. Не вимагатиму від вас нічого. Ні послуги, ні предмета.

— Учителю, та чому ви стоїте? — продовжила лаятися принцеса. — Цей простолюдин дозволив собі грубі висловлювання на адресу імператорської сім’ї! Його слід покарати!

— Із таким настроєм мені буде важко їй допомогти. — Я подивився на старого. — Вона не робитиме того, чого я від неї вимагатиму, і результату не буде.

— Розалін, не ганьби батька, — холодно промовив учитель принцеси, і ту наче підмінили. Щойно вона палала праведним гнівом, а вже перетворилася на спокійну й урівноважену високородну пані. Ще й руки перед собою склала, наче старанна учениця.

— Прошу вибачення за мою нестриманість, — промовила принцеса. — Соло, мені потрібна твоя допомога, але я не спроможна за неї заплатити.

— Приймається, — кивнув я. Слово було сказане. — Прошу, не смикайся й не ворушися. Заплющ очі й слухай лише мій голос.

Я рушив до Розалін, і кожен крок давався мені нелегко. Учитель принцеси сам завів цю розмову, але, роблячи черговий крок, я відчував, як мене повільно вбивають, причому щоразу дедалі витонченішими способами. Розалін виконала мої вимоги й заплющила очі, але, коли я почав простягати руку до її грудей, щоб почати з джерела, мою спину обпекло.

Ні, не від передчуття небезпеки — у буквальному сенсі обпекло! Учитель принцеси випустив приголомшливу «Вогняну стіну», яка мало не спалила мене. Він, хай його хаос роздере, не впорався зі своїми емоціями!

— Так не піде, — промовив я. — Нам потрібен окремий захисний купол, який ізолює мене й принцесу від вас і вашого впливу. Розумію, що ви не можете залишити полігон — поповзуть непотрібні чутки. Але ви не здатні спокійно дивитися на те, що я роблю з вашою підопічною.

Старий смикнув щокою, але погодився. Він кивнув принцесі, і та активувала один зі своїх артефактів. Добре, що я стояв поруч — розміри захисного купола виявилися невеликими.

— Продовжимо? — запитав я, і принцеса помітно здригнулася. Здається, лише тепер вона зрозуміла, що залишилася наодинці з молодим хлопцем свого віку. І ніхто не кинеться їй на допомогу, просто тому що не дізнається, що ця допомога потрібна. Захисний купол чудово відгороджував нас від допитливих поглядів моторошного мага вогню, який стояв поруч.

— Дядько тебе живцем закопає, якщо зі мною щось станеться, — про всяк випадок попередила дівчина.

— Не потрібно робити з мене монстра, Розалін, — відповів я. — Я озвучив тобі й твоєму дядькові свої бажання. Жертвувати власними цілями, щоб нашкодити восьмій претендентці на престол, нерозумно й недалекоглядно. До речі, як хоч твого вчителя звати?

— Ти з якої діри виліз? — Очі принцеси округлилися. — Та вся Імперія знає, хто це!

— Як бачиш, бувають винятки, — знизав я плечима. — То розкажеш? Те, що він твій дядько, я вже зрозумів. Брат Імператора, перший чи другий у черзі на престол. Мені б ім’я дізнатися.

— Ксав’єр Флеймворд, — після паузи відповіла дівчина й похитала головою. — Ти дивний, магу хаосу. Я з такими ще не стикалася.

— Усе колись буває вперше. Можеш лягти? Так буде простіше. Та годі так на мене дивитися! Слухай, ти багато разів бачила, як я працюю. Не вмію інакше! Не я вигадав, що джерело міститься в грудях. Так закладено природою. І так — мені потрібно покласти на тебе руку. Якщо смикатимешся щоразу, коли я тебе торкатимуся, нічого не вийде. Тож або ти зробиш неймовірну для принцеси річ і довіришся мені, або пропоную розійтися. Он, поглянь на свого вчителя. Він уже кола почав намотувати. Зараз почне пробивати захист, щоб упевнитися, що ми тут нічим таким не займаємося.

— Довіритися? — спалахнула принцеса. Знову вся її знатність кудись зникла. — А чому я маю тобі довіряти? З якого дива? Ти взагалі хто такий? Звідки взявся? Доведи, що твій спосіб працює лише через дотики!

— Я не професор академії, щоб комусь щось доводити, — зітхнув я. Суперечки почали мене втомлювати. — Отже, так, Розалін Флеймворд! Або ти лягаєш на землю й заплющуєш очі, або деактивуєш артефакт і кажеш учителеві, що не готова. Роби вибір, принцесо!

Погляд, яким мене обдарували, міг пропалити діру. Принцеса кілька разів поривалася торкнутися артефакту, щоб прибрати захисний купол, але щось її зупиняло. Вочевидь, бажання бути першою настільки глибоко сиділо в її душі, що заради втілення своїх амбіцій вона була готова на багато що.

Прогарчавши щось нерозбірливе, Розалін лягла на пісок арени й заплющила очі. Я присів поруч і без попереджень поклав руку їй на груди. Дівчина смикнулася, напружилася, стиснула кулаки до побілих кісточок, але промовчала.

— Гнів, Розалін, — почав я, намагаючись намацати шлях, який уведе дівчину в медитативний стан. — Уся проблема у твоєму гніві. Ти дозволяєш йому керувати собою. Піддаєшся його поривам. Але це не робить тебе сильною. Гнів узагалі не про силу. Гнів породжують страх. Невпевненість. Біль. Обов’язки. Ти спадкова принцеса роду Флеймворд. У тебе немає права на страх, на невпевненість, на біль. За тобою стоїть величезна Імперія. Люди вірять у тебе, Розалін. Сподіваються, що ти станеш сильною й поведеш їх у світле майбутнє. Але для цього тобі не потрібен гнів. Лише сила! Вона вже всередині тебе. Уже вирує й прагне вирватися назовні. То дозволь їй це зробити! Покажи всім, чому рід Флеймворд по праву посідає трон Імперії!

Говорив я багато. Подекуди цілковиті дурниці, але зміст слів був неважливим — важлива інтонація. Поступово тіло принцеси перестало нагадувати натягнуту струну. Дихання вирівнялося. Дівчина слухала й несподівано від подиву розплющила очі, втупившись у мене двома вогненно-прекрасними очима:

— Джерело! Я його відчуваю! Воно всередині мене! Але як?

— Заплющ очі й зосередься на ньому, — зажадав я.