Соло. Книга 1

— Не зрозуміла, ти зараз про що? — приголомшено перепитала Наталі. — Яка гільдія вбивць?

— Неприємна, гидка й надто самовпевнена, — відповів я, дивлячись у щирі очі Гларіна. Цей хитрун до останнього грав свою роль, удаючи невинну овечку. І, хай мене хаос роздере, якби не звичка довіряти відчуттям, я б повірив у цей погляд! Та що я — будь-хто на моєму місці повірив би!

— Та яка потвора тебе вкусила? — Мілена стала на захист Гларіна. — Це звичайний студент! Простолюдин, такий самий, як ти чи я!

— Це найманець із гільдії вбивць! — голосно вигукнув я, звертаючись до мага світла, який стояв біля стіни. У їдальні завжди було тихо, тому всі сприймали його як предмет меблів. — Готовий залишити магічну академію, якщо це виявиться неправдою!

Мене почула вся їдальня. Студенти всіх курсів обернулися в наш бік, і магові світла нічого не залишалося, крім як відійти від стіни й зробити кілька кроків у наш бік. Суто для годиться. Але цього виявилося достатньо, щоб найманець не витримав. Надто мало досвіду він ще мав у такій грі. Проти мене виставили якогось хлопчиська.

— Здохни! — У руках Гларіна, чиє обличчя різко змінилося, з’явилася духова трубка. Спрямувавши її в мій бік, убивця виплюнув чергову голку, ось тільки я вмів не лише ставити «Дзеркало хаосу» за напрямком передбачуваної атаки. Чітко розуміючи, куди припаде удар голки, я підняв тацю з їжею трохи вище, ловлячи голку її боковиною. Навіть компот не розхлюпався!

У руках убивці з’явилася друга трубка, але піднести її до губ він не встиг — заклинання Світла випили з нього всю силу. Світло вміє не лише бадьорити, посилювати й лікувати. Воно ще може перетворювати людей на амеб. Нехай і в людській подобі.

Набігли маги світла, і буквально за кілька митей Гларіна кудись поволокли. Я подивився на тацю й опустив її на стіл — приблизно половина вже обвуглилася, погрожуючи скинути мою їжу на підлогу. Проти мене використали справжню бойову магію темряви вищого рангу. Якби така голка влучила в мене, причому неважливо куди, урятувати мене не зміг би навіть найкращий цілитель нашого світу.

І це змушувало замислитися. Гільдія нічних потвор ніколи не діяла так грубо. Подряпавши мене голкою з прокляттям, убивця мав здалеку спостерігати за моїми стражданнями. Тут же хлопець не лише вирішив наблизитися, а й не витримав елементарного морального тиску. Та ще й атакував мене всерйоз, ігноруючи бажання замовника.

Чи він не ігнорував, і проти мене виступив відразу сам замовник? Тельмари, які хочуть убити мене за місяць, і ще хтось, кому я примудрився перейти дорогу до вступу? Потрібно бути обережним. Гільдія вбивць не допускає провалів. За першим прийде другий, третій, доки хтось із вищих ієрархів не зволить зустрітися зі мною й оголосити мене недоторканною для гільдії особою. Таке вже було, доведеться, вочевидь, повторити ще раз.

— А тепер привіт! — промовив я, переставив їжу на стіл і віддав найближчому працівникові академії тацю, від якої майже нічого не залишилося — лише обгоріла основа. Ткнеш пальцем — проб’єш.

— Це що зараз, гарячу кочергу тобі в дупу, було? — приголомшено запитала Мілена. — Соло! Звідки ти дізнався про Гларіна?

— Мілено, шляхетні пані так не висловлюються, — суворо відповів я. — Викидай із себе село! Відтепер ти воїн природи, а не базарна баба, яка лається із шевцем. Ви краще розкажіть, чому маєте такий вигляд, наче вас знову почало пожирати джерело?

— Персональні тренування, — відповіла Наталі. — Соло, як ти зрозумів, що Гларін — убивця? Ти бачив його раніше?

— Це таємниця хаосу, — відповів я. — Учителі взяли з мене клятву не розповідати про це направо й наліво. Навіть своїм ученицям.

— Ми не твої учениці! — спалахнула Наталі, відразу забувши про вбивцю.

— Скажи це ректору, — парирував я. — Він наказав мені допомогти вам розібратися з отриманням другого рангу. Навчити створювати канали так, щоб під час цього ви прокляли день, коли усвідомили себе магинями. На все про все дається десять днів, після чого у вас відбудеться вступне випробування. Так, Наталі, таке саме, як у мене, — вас відправлять до розлому третього рангу. І закрити його вам доведеться вдвох із Міленою. Без підтримки, без підстрахування, без можливості відмовитися. Хоча останнє все ж буде. Здастеся — жодних персональних тренувань більше не буде, а з групи ректора вас виженуть.

— За десять днів? — жахнулася Мілена. — Але ми ж не готові!

— Десять днів — це вічність, щоб підготуватися до розлому третього рангу. Тож налітайте на їжу — сил вам сьогодні знадобиться багато. Усі запитання потім.

Лише коли я опустив ложку в тарілку, то усвідомив, що їдальня досі занурена в тишу. Усі студенти, навіть зі старших курсів, слухали нашу розмову, не бажаючи пропустити жодного слова. Я сидів до всіх спиною, тому якнайнахабніше ігнорував ситуацію, налягаючи на їжу.

Наталі й Мілена дивилися на мене з неприхованим шоком. Адже, за їхньою логікою, я мав тремтіти від страху через те, що гільдія вбивць щойно ледь мене не прикінчила, а натомість із величезним задоволенням поглинаю їжу. Так не буває! Буває, любі дівчата. Ще й як буває.

Здавалося б, усе, неприємності мають закінчитися! Однак хаос вирішив вивалити на мене все й відразу. Після сніданку ми з дівчатами вирушили на заняття до класу першого потоку, ось тільки якщо викладачів про нас попередили, то про наших однокурсників забули. Вищі аристократи й багатії дивилися на нас, наче на дивовижних звірят, виставлених у клітках на потіху натовпу. Троє моїх майбутніх суперників збиралися розібратися зі мною просто зараз, але я навмисно зайшов до аудиторії перед самим початком занять.

— А, новенькі, — промовив маг води, який широким кроком увійшов до аудиторії відразу за нами. — Пані, займайте вільні місця. Магу хаосу, ти не поспішай. Одразу до дошки. Хочу зрозуміти глибину проблеми.

З боку парт почувся неприємний смішок. Студенти сумнівалися, що простолюдин зможе відповісти на запитання професора. Зізнатися, я гадки не мав, який зараз урок. Мені видали лише номер аудиторії й назвали час, до якого потрібно туди прийти. Без жодних подробиць. Розклад, звісно, висів у головному корпусі, але після того, що сталося вранці, було якось не до нього.

— Що ж, почнімо з найпростішого, — почав професор. — Скажи, Соло, скільки буде два плюс два?

Серйозно? Два плюс два? Це що за урок такий? Для дворічних малюків?

— Чотири, — відповів я, не бажаючи затримуватися з відповіддю ні на мить.

— Чудово. Сім плюс дванадцять?