Соло. Книга 1

Помічниця зачинила двері, не дозволяючи мені простежити за цікавою розмовою. У приймальні на мене вже чекали — невисокий маг вогню дивився похмуро й недовірливо. Чоловік чимось нагадував батька Мілени — кремезний, могутній. На що я відразу звернув увагу — це руки. У магів, які звикли користуватися лише магічною паличкою, були ніжні тонкі пальці, не звиклі до важкої праці. У мага вогню виявилася добряча лапища коваля, який точно знав, що таке справжня робота.

— Магістре Зарґу, — привітала гостя помічниця ректора. — Приємно бачити вас у доброму здоров’ї.

Маг вогню невдоволено скривився.

— Вірено, давай без твоїх жартів. Що цього разу від мене потрібно?

— Ось. — Помічниця простягнула документ, і обличчя Зарґа зморщилося ще дужче.

— Четвертий ранг? Він знущається? — вигукнув маг вогню. Під «він», вочевидь, мався на увазі ректор.

— Це не просто четвертий ранг, а насичений четвертий ранг, — пояснив я. — У розломі станеться прорив за тиждень.

— Насичений. — Обличчя Зарґа трохи розгладилося. — Тоді це інша справа.

Глава загону добувачів подивився на мене й уточнив:

— А ти не надто кволий для насиченого розлому четвертого рангу? Вірено, хто це взагалі такий? Чому в нього браслет студента першого курсу? Сьогодні ж був набір, так? Забули оновити його браслет до другого курсу? І чому я його раніше не бачив?

— Це вступне випробування, магістре, — з усмішкою відповіла помічниця. — Цьому студентові пан ректор визначив такий рівень складності.

Зарґ вигадливо й барвисто вилаявся, ігноруючи всі норми пристойності.

— Тобто цей маг зараз там здохне, а мені потім із хлопцями закривати розлом і витягувати його тіло? Знову? Вірено, скільки можна? Ми не похоронна команда! Ми добувачі! І взагалі, чому ми? Є ж групи Вілардо й Білібана!

— Усі запитання туди. — Помічниця з усмішкою зустріла гнів мага вогню, вказавши рукою на двері ректора. — Ось, магістре, тримайте. Перепустка до телепорту.

Пробурмотівши щось нерозбірливе, Зарґ забрав документи й, ще раз подивившись на мене знизу вгору, зітхнув:

— Ходімо, чи що. Раніше здохнеш — раніше ми додому повернемося. Скільки часу тобі виділили до нашого заходу?

— Дві години, — відповів я.

Зарґ на це лише фиркнув і зауважив:

— Мішки, виходить, брати не потрібно. За дві години в насиченому розломі четвертого рангу від тебе нічого не залишиться. Навіть попри твій третій ранг.

Оце так! Зарґ, виходить, має п’ять, а то й більше каналів зв’язку! Лише після п’ятого рангу маг може визначати силу іншого мага, а в документах про мене не було ні слова, я в цьому впевнений. Непогані тут збирачі працюють!

Щось доводити Зарґові я не збирався. Завдання мало складний вигляд, але цілком здійсненний. Тепер усе залежало лише від будови самого розлому. Якщо це вежа чи підземелля, буде простіше. Основна маса потвор буде розподілена по поверхах і не відразу кинеться на мене. Якщо ж це рівнина, тоді доведеться попітніти.

Розповівши помічниці ректора про Ястіна, свого слугу, я вирушив слідом за Зарґом. Вочевидь, негласно передбачалося, що на вступне випробування студент має вирушати таким, яким прийшов до кабінету ректора. Мене не готували, не запропонували ні артефактів, ні зброї, ні еліксирів, ні їжі з водою. Просто висмикнули зі звичайного життя й сказали, що зараз я вирушаю до небезпечного місця.

Хоча з останнім я поквапився — за харчі, як виявилося, відповідали добувачі. Група Зарґа складалася з п’яти магів різних стихій, і всі вони мали такий вигляд, наче Зарґ підбирав їх під себе. Низькі, кремезні, звиклі до важкої праці. Ніхто не поставив жодного запитання про те, куди ми прямуємо й що збираємося робити. Просто встали й пішли за Зарґом. У всіх при собі були торбинки мандрівника для здобичі й, як я зрозумів, з усіма необхідними матеріалами.

Портал вивів нас до невеликого містечка, навіть радше села. Бувати в ньому мені не доводилося, тож я не лише назви не знав, а й не уявляв його розташування на карті Імперії. У магічної академії Трімуса тут уже все було владнано — за пів години нам забезпечили віз із кіньми, припаси на перший час і навіть провели до околиці поселення, щоб ніхто не заважав доблесним воїнам битися з розломами.

Кілька годин тряски — і ми опинилися на краю густого лісу. Настільки густого, що між двома деревами Зарґ зі своєю групою пройти б не зміг. Але цього й не було потрібно — розлом містився просто перед деревами. Якщо з нього вирвуться потвори, у них буде лише один шлях — до найближчого села.

Жовті обідки розлому чітко вказували на четвертий ранг. Мало того, у деяких місцях жовтий колір перетворювався майже на помаранчевий, на п’ятий. Із таким я не стикався, але пам’ятав, що в сучасному світі розломи мають властивість зростати в ранзі. Отже, цей прокол у просторі найближчим часом отримає новий ранг.

Але не це змусило мене напружитися. Мене непокоїла ширина розлому. Від проколу в просторі четвертого рангу очікуєш, що він буде широким і величезним, щоб назовні змогла вибратися могутня потвора. Тут же ширина була трохи більшою за мою руку! Не найтовстішу, хочу сказати! Потвори, які перебувають у цьому місці, маленькі, і, хай мене хаос роздере, я знав, хто вони!

А ректор, виявляється, ще той вигадник! Усередині цього розлому сховалися вермільські бджоли. Можливо, тепер їх називають якось інакше, у мій час їх назвали на честь міста Верміл, яке було знищене після прориву. Всеїдні монстри пожирали на своєму шляху все гірше за сарану. Жерли навіть каміння, залишаючи по собі лише голу пустелю. Це не були сильні супротивники — бджоли помирали досить легко. Проблема полягала в їхній численності й неймовірно міцних щелепах. Сюди б мага вогню з «Вогняною стіною» — від цього розлому не залишилося б і сліду. Власне, я розумів, чому висмикнули Зарґа — йому цей розлом пройти було б неважко. Кілька «Вогняних стін», битва з трьома альфами, бджолина матка й нарешті кристал сили. На все про все — кілька годин.

Мені ж доведеться попрацювати. Ректор знав, що в мене немає масових заклинань, тому виділив два дні. А я ще дивувався, навіщо так багато! Ось навіщо! Щоб прибити кожну бджолу!

І так — попри те, що всередині цього розлому немає нічого, жодних рідкісних інгредієнтів, вермільські бджоли цінувалися. З їхніх тіл добували особливу залозу, яка вважалася делікатесом. А що з неї готували справжні майстри кулінарії… ммм…

— У тебе такий вигляд, наче ти радий цьому розлому, — здивовано промовив Зарґ. — Ти ж розумієш, хто тебе всередині чекає?