Соло. Книга 1

Підвівшись на ноги, я простягнув перед собою руку й потягнувся до хаосу. Той відгукнувся звично легко — три зв’язки перетворили стихію на слухняного помічника, коли йшлося про заклинання першого рангу. Зап’ясток оповив сірий серпанок, формуючи «Дотик хаосу». Якщо завдати удару кулаком, буде боляче не лише фізично, а й магічно. Об’єм мого джерела ще малий, тож максимум, на що я здатен, — обпалити, ось тільки від місця завданого опіку теж багато що залежить.

Нічна прохолода посилилася, нагадуючи про те, що я стою голий посеред невідомого лісу. Потвор чи звірів чути не було — ніч хоч і вступила у свої права, але права ці були якісь дивні. Без влади чудовиськ.

Покрутившись із заплющеними очима й віддавшись на волю відчуттів, я відчув загрозу з одного боку. Віддалену, слабку. Навіть не загрозу. Так, застереження. Але цього вистачило, щоб обрати напрямок руху. Там, де є загроза, є й шанс отримати щось корисне. У моєму випадку корисним буде абсолютно все.

Іти нічним лісом виявилося важко. Моє нове тіло було не підготовлене до перевантажень, тож буквально за кілька секунд бігу з’явилася задишка, а серце знову втратило контроль і почало битися зі швидкістю скакового коня. Довелося пристосовуватися до нових обставин. Жодного бігу — лише крок, при цьому кожні десять хвилин відпочинок, щоб зовсім себе не загнати. Неприємно, звісно, але можна виправити.

На ступні я наклав «Дотик хаосу», тож проблем через відсутність взуття не виникло. Дрібні й гострі сучки, які могли проколоти ніжні стопи, розчинялися в сірому мареві хаосу, не встигаючи дістатися цілі. Великі патики проблем не завдавали, тож рухався я цілком упевнено й безперешкодно. Думку про те, що після мене залишаються обпалені сліди, я просто викинув із голови. Зараз не до гри в нишпорок.

Небезпека почала наближатися. Мені довелося витратити близько години, щоб дійти до її джерела. Дійти й завмерти, побачивши щось зовсім для мене нове — посеред лісу просто із землі бив товстий промінь світла, здіймаючись до самих верхівок дерев. Варто було подумати про те, щоб наблизитися до цього світла, як тіло звело судомою — підсвідомість наполегливо підказувала, що робити цього не слід. Цей промінь мене вб’є.

Стовп світла посеред лісу свідчив про те, що це місце не таке безлюдне, як мені спочатку здавалося. На природне явище це не схоже, отже, його хтось створив. Відповідно, десь тут є люди, і моє завдання — їх знайти.

Із цією думкою я знову заплющив очі, щоб визначити наступне джерело небезпеки, і знайшлося воно досить швидко. Причому таке, що в мене мурашки пішли тілом — солодкувато-нудотний присмак, який з’явився в роті, ні з чим не сплутаєш.

Поряд зі мною був розлом!

Визначившись із напрямком, я рушив у його бік. Розлом — не найкраще місце для слабкого, голого, позбавленого бойової магії бійця, але й вибору в мене не було. У розломі можна знайти артефакти й ресурси. Алхімія, звісно, ніколи не була моєю улюбленою наукою, але зараз вона могла серйозно допомогти. Головне, щоб розлом не був активним і не перевищував другого рангу. Вищий я зараз не потягну.

— Ще! Мені потрібно ще! — Хвилин за десять до мене долинув чийсь збуджений крик. Там, де був розлом, хтось щось робив.

Я не став ломитися вперед у сліпій вірі в людську доброту. Не впевнений, що посеред нічного лісу на неї можна натрапити. Радше на стрілу, спис чи якесь неприємне заклинання.

Відчуття небезпеки посилилося — воно стало навіть сильнішим, ніж від стовпа. Пройшовши ще трохи, я дістався широкої галявини, освітленої артефактами. У самому центрі був розлом — триметровий вертикальний нерівний розріз у просторі, наче завданий велетенським мечем. Усередині просторової рани мерехтіла пелена густого туману — стандартний вхід. Ширина розрізу виявилася невеликою — якщо розвести руки в сторони, можна торкнутися країв розлому. Це показувало, що серйозних супротивників з того боку немає — ширина й висота проколу завжди формувалися під максимальні розміри потвор. Тішив мене й колір мерехтливої пелени — білий. Це початковий розлом першого рангу. Ідеальне місце для того, щоб почати розвивати своє джерело.

Однак струнку картину порушували люди й створені ними конструкції.

Почати варто було з того, що вихід із розлому перекривала височенна клітка. Проти потвор третього й вищих рангів вона не допоможе, але проти монстрів, які живуть у білому розломі, — ідеальний захист.

Навколо клітки стояли воїни зі списами й захоплено тикали ними крізь прути, знищуючи потвор, що вибралися з розлому. Я не відразу зрозумів, чому раптом монстри виходять із такого слабкого розлому, доки не побачив другу частину клітки. Там була приманка — закривавлені бранці, які вабили потвор розлому своєю кров’ю та стражданнями. Бідолахи, яких використовували як приманку, були мертві. Бігти й рятувати їх уже не було сенсу.

— Ще! — знову почувся крик одного з бійців, який тикав у потвору списом. — Потрібні ще раби!

— Вони скінчилися, пане. Потвори всіх роздерли! — відповів чоловік, який стояв поряд із воїном.

— Та мені начхати! — пролунала груба відповідь. — Знайди мені рабів, Леаране, або сам туди вирушиш!

— Раби скінчилися, пане, — спокійно повторив Леаран. — Ми повернемося сюди завтра.

Нарешті я зміг роздивитися тих, хто говорили. Спокійний худорлявий чоловік був у літах, на око я міг дати йому років п’ятдесят. Поважний, одягнений навіть у цьому глухому лісі в костюм дворецького, наче готовий виконати будь-яке доручення. Починаючи з контролю за роботою садівників і закінчуючи доставлянням своєму панові живих іграшок.

Панові було років двадцять, не більше. Худий, як і я, він був одягнений у дорогий похідний костюм і постійно смикався, наче його зсередини розпирала невгамовна енергія, яку він не знав куди подіти. Чому так, я чудово розумів — джерело, скуте блоком, прагнуло вирватися на волю, але сил і розуму в юного пана для цього не було. Замість того щоб медитувати й намагатися вгамувати буйство своєї стихії, він розпалював її ще більше, знищуючи потвор розлому. Судячи з червоного волосся, юнак належав до стихії вогню, і, якщо він не розбереться зі своїми внутрішніми проблемами, одного чудового дня просто вибухне. Джерело не терпить такого насильства над собою. Невже йому ніхто про це не говорив?

Втручатися я не збирався. Той, хто використовує живий щит для виманювання потвор із розлому, не заслуговує на мою увагу й турботу. Хочуть наставники цього молодого мага, щоб їхній підопічний здох від вибуху оскаженілого джерела, — так тому й бути.