Соло. Книга 1

Тевін підскочив ближче, і спогади зникли — я зосередився на битві. Моє нове тіло не було підготовлене — воно не знало правильних рухів, не діяло автоматично. Воно взагалі нічим мені не допомагало. Радше навіть заважало — деякі м’язи були недостатньо еластичними, щоб правильно повернути руку. Ось тільки розум перехопив керування, змушуючи діяти не автоматично, а за чіткими наказами.

Якби Тевін був досвідченим воїном, він відразу зрозумів би, як скористатися моїм станом. Але йому, як і мені, було лише двадцять років! Нехай він і мав чудових наставників, які навчили правильно тримати шпагу, я все ж був сильнішим.

За кілька хвилин це стало очевидно всім — на Тевіні живого місця не залишилося. Я діяв із жахливою ефективністю, перетворюючи його одяг на лахміття й неглибоко розтинаючи шкіру. Крові хоч і витекло багато, але недостатньо, щоб Тевін знепритомнів.

Якоїсь миті я відскочив і опустив шпагу, ставлячи бій на паузу. Дихання збилося, піт заливав очі, але стан мого супротивника був на порядок гіршим. Він ледве тримався на ногах.

— Пий! — наказав я. — Використай зілля лікування, щоб мені було веселіше з тобою битися. У мене таке відчуття, що ти вдруге в житті тримаєш клинок! Тебе взагалі навчали, графе? Чи всю свою увагу ти приділяв такому пишному волоссю, забуваючи про тренування?

— Уб’ю! — загарчав Тевін. Про те, що мав можливість відновитися, він навіть не думав. — Я вб’ю тебе!

Із цим криком маг вогню кинувся у стрімку, як йому здавалося, атаку.

— Убивства в магічній академії заборонені. — Я легко відбив випад, після чого піднирнув під Тевіна й перекинув його на землю. Ударом ноги вибив свою майбутню шпагу вбік, щоб не заважала, після чого арену наповнив крик болю. Я загнав лезо шпаги в стегно Тевіна, пришпиливши його до арени.

Витягнувши ніж, ударом ноги в груди змусив Тевіна знову розтягнутися біля моїх ніг, після чого впав на нього зверху, заблокував руки й приклав лезо до щоки поруч з оком.

— Знаєш, що мені сьогодні сказали? — із максимальною кровожерливістю запитав я й відразу сам відповів: — Убивати не можна — калічити можна. Як гадаєш, зможе зілля лікування повернути тобі око? Перевірмо?

Тевін засмикався, намагаючись виповзти з-під мене, але вагова категорія в нас була однаковою, до того ж моя шпага йому заважала. Я натиснув на ніж, і лезо почало розтинати щоку, наближаючись до ока.

— Ні! — заревів Тевін. — Припини! Ти не смієш! Та допоможіть мені хтось, він же божевільний! На допомогу! Ні-і-і!

Я майже дістався ока, зрізавши великий клапоть шкіри. Не смертельно, але шрам залишиться навіть після відновлення. По-справжньому калічити хлопця мені не хотілося. Знущатися зі слабких я не любив, але вся академія мала знати, що я піду до кінця. Жодних поблажок чи поваги до роду. Якщо я наважився спотворити цілого графа, то зі звичайними родами зроблю й не таке.

— Скажи «до побачення» правому оку. — Я підніс ніж якомога ближче до ока й навіть почав побоюватися, щоб Тевін випадково сам на нього не наштовхнувся, але тут сталося головне:

— Здаюся, будь ти проклятий! Я здаюся! Ти переміг!

Великий рід, захисники півночі, знавці честі… А насправді — переляканий малюк, який мало не віддав дух від звичайної подряпини.

Я підвівся й різким ривком витягнув шпагу з ноги переможеного супротивника. Промайнула думка забрати торбинку мандрівника, але це здалося мені вже нахабством. За крадіжку такого артефакту хтось може й образитися. Я й так нажив собі ворогів в особі графства Дебура. Тому торбинка залишиться в Тевіна. А ось шпага — це вже моя здобич! Офіційна й підтверджена.

Нахилившись, я підібрав свою нову зброю й зробив кілька випадів. Лежала в руці ідеально. Це яким же роззявою потрібно бути, щоб не перемогти з такою?

Спину обпекло небезпекою. Мені навіть не довелося обертатися, щоб зрозуміти, що відбувається.

— «Вогняна куля»! «Вогняна куля»! «Вогняна куля»!

Я розпластався на піску арени, пропускаючи три палаючі сфери над головою. Спину обпалило добряче — якби не сумка мандрівника, міг би залишитися й опік. Розвернувшись до Тевіна, я вже збирався прикінчити покидька, але цього не знадобилося — він опинився замкнений у магічному бар’єрі, у якому зникали всі наступні атаки.

— Поєдинок завершено! — проголосив ректор. — Переможець — студент першого курсу Соло! Колишній студент першого курсу Тевін Дебура сьогодні залишить академію відповідно до умов дуелі!

Трибуни замовкли. Усі чудово знали, хто такий Тевін, і в їхніх головах не поєднувалися слова ректора та особа того, кого виганяли. Не можна ж просто взяти й вигнати з академії сина самого графа Дебура!

Розумів це й ректор.

— Однак є уточнення. У зв’язку з тим, що церемонія привітання ще не почалася, колишній студент Тевін Дебура може залишитися в академії та стати повноправним студентом, якщо виплатить компенсацію академії й студентові Соло. Розмір компенсації становить тисячу золотих для академії та п’ятдесят золотих для Соло! Компенсацію потрібно виплатити до початку церемонії привітання, яка відбудеться за п’ять годин. А зараз запрошую всіх студентів до їдальні! Правильне харчування — запорука правильного розвитку!

Усміхнувшись, я рушив до виходу з арени. Головне, навіть звинуватити ректора не можна — він діяв чітко в інтересах своєї школи. Тепер гнів графа Дебура обрушиться не на академію, а на мага хаосу! Сам же ректор в очах графа матиме вигляд великого героя, який залишив його сина в навчальному закладі. Такому й тисячу золотих не гріх заплатити!

Та й мені п’ятдесят монет не завадять, чого гріха таїти? Це справді величезна сума, на яку в Трімусі можна жити цілий рік, ні в чому собі не відмовляючи. Те, що Тевін Дебура зробить усе, щоб мене прибити, особливо не турбувало. Нехай пробує. Без доброго ворога магові життя не миле. Майже вірші.

У їдальні соціальний поділ укотре показав себе в усій красі. Зала була спільною — як для вищої знаті, так і для простолюдинів. Мало того, тут навіть не було поділу на зони для різних курсів. За одним столом могли сидіти як першокурсники, так і третьокурсники. Але це в теорії. На практиці все було інакше — третій курс займав дальню частину загальної зали. Посередині сидів другий, біля входу — перший. Між столами бігали слуги, приносячи їжу високородним і багатим. Усім іншим доводилося брати таці й особисто йти до столів видачі. Їжа хоч і була однаковою для всіх, але простолюдинам на кшталт мене діставалися найгірші шматки. Викладачі тут не харчувалися, зате були маги світла, які стежили, щоб ніхто не бешкетував.